Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко вклонився й вийшов із зали.

— Думаю, кара була не надто сувора, — протягнув князь.

— Ні! Ні! — загукали численні голоси.

— А тепер нам треба поговорити з іще одним воїном, — сказав князь. — Приведіть сюди Дімут, сестру-войовницю владики Ровна.

Двоє молодих княжих лицарів вийшли за двері й невдовзі привели Дімут у супроводі багатьох дівчат. Дімут була в широкій спадній сукні фіалкової барви, підперезана срібним пояском. Чорні коси були зібрані й накриті срібною сіточкою. Дівчина підійшла до князя, і він заговорив:

— Дімут, ми не можемо запропонувати тобі ніякого місця. Воїн, що не є військовим проводирем, повинен стояти перед військовими проводирями, а ти воїн, навіть якщо не маєш на собі бойового обладунку.

— Я стоятиму, пане, — відказала Дімут.

— Дімут, — казав далі князь, — єпископи, священики, князі, пани і лехи в цій залі визнають, що ти поводилася героїчно і заслуговуєш на подяку та подарунки. Ми висловлюємо тобі подяку, а в Празі і країні люди розповідатимуть про твої звитяги. А на подарунки ми бідні. Я дарую тобі один бойовий обладунок, золоту прикрасу, меч, такий самий короткий, як і твій, і білого коня, якого моя княгиня прикрасила сріблом. Твоєму братові я дав землю коло його землі, і ти будеш користуватися нею разом із ним. Я почекаю, поки тебе хто-небудь приведе додому як дружину, а тоді вже подумаю, яку радість вам дати. А тепер ти повинна йти зі своїм братом додому, щоб тебе покарали за зраду, яку ти скоїла щодо фортеці Ровна. Коли спокутуєш свою провину, повертайся до Праги, ти належиш княгині, будь коло неї або ж іди знову додому, або знову приходь, і то так часто, як хочеш.

— Високий пане, — відповіла Дімут, — я не заслужила ніякої подяки і ніяких подарунків, бо зробила те, чого не могла не зробити. А за те, що мені дарує твоя прихильність, тобі належить дяка, я кажу її тобі і з радістю буду всім користатися. Кажуть, що ти відбудуєш зруйновані святині ще гарнішими, ніж вони були. Тоді я й прийду молитися в них і з шанобою піду до високої княгині.

— Що ж, тоді попрощайся, Дімут, як воїн із воїнами, що воювали з тобою, — сказав князь, — а також із тими, які воювали б із тобою, якби не були змушені піти зі мною до Німеччини.

Чоловіки попідводилися зі своїх місць і підійшли до Дімут.

Дипольд подав їй руку, потім Генріх подав їй руку, потім подавали руку єпископи і абати, сивий Болеміл, Любомир, Дівіш, Хотимир, Вшебор і решта військових проводирів. Молоді воїни обступили Дімут, хапали її за руку, розмовляли з нею.

— Ти ще не дала мені стрілу, — сказав їй Велислав.

— Поки жива, ніколи не віддам, — відказала Дімут.

Коли всі чоловіки вже відступили, озвався князь:

— А тепер не погребуй і моєю рукою, — і подав їй руку.

Дімут узяла руку князя й нахилилась чолом до неї. Потім, ступивши крок назад, побажала:

— Високий пане, урядуй щасливо і справедливо!

— Іди з Богом, Дімут, — мовив князь. — Нехай небо дасть мені перше і нехай я спроможуся на друге.

Дімут обернулася, її дівчата оточили її і вийшли з зали.

— А тепер, високі панове, — давав настанову князь, — поводьтеся добре як воїни і після війни. Сьогодні ввечері ми ще зберемося всі як друзі в замку, мабуть, не одному з вас уже кортить іти додому. Застали б ви там усе в порядку й перекажіть моє вітання вашим ближнім і людям, які живуть навколо вас.

Після цих слів люди попрощалися з князем, подякували йому з непокритими головами і вийшли з зали.

У таборі на великій ярмарковій площі між правим передмістям і Вишеградом того дня теж був великий рух. Двірські достойники ходили до різних підрозділів, військові проводирі повернулися від князя і геть усім, хто був у таборі, розподіляли князеві подарунки.

Те саме діялось і серед воїнів із Будишина, що мали свій табір неподалік від села Бубен. Вони отримали винагороду за те, що прийшли і зголосилися брати участь у війні.

Так само було й серед оборонців міста Праги. До них прийшли Дипольд та всі інші військові проводирі, які воювали разом із ними. Всі отримали багаті подарунки, надто ті, хто був поранений.

Тим часом Вітіко викликали до князя. Князь повернув йому провід над лісовими людьми і сказав Вітіко поквапитись до своїх людей, щоб бути присутнім при розподілі подарунків, які вони мали отримати за свої звитяги.

Вітіко подякував і помчав до лісових людей. Там уже були двірські достойники, а також Ровно, Герман, Вигонь, Діт, Вольф, Вернгард і всі, хто був командував людьми. Всюди розподіляли подарунки. Коли з’явився Вітіко, їх почали ділити і серед його людей. Дарунки були багаті, писар із княжої скарбниці дав гроші й для тих, хто з гори Високої пішов додому, і для родичів полеглих. Люди раділи й веселилися, показували один одному, хто що отримав.