Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я з лісовими людьми, які ходили на війну, — розповідав Вітіко, — і яких потім довірили моєму проводові, ходив до нинішнього князя Владислава.

— Владислав, син нашого покійного князя Собеслава, — мовив Сильвестр, — нічого не відповів, коли його батько на смертному одрі сказав йому, що він повинен скоритися Владиславу, що нині великий князь. А потім, порушивши обіцянку, подався до князя Конрада зі Зноймо. Теперішнього князя Владислава обрало багато панів із Богемії та Моравії, і вони самі надали собі владу обирати. Тож тепер усюди немає права. Коли скасували перехід влади до найстаршого в роду, князі стають князями внаслідок насильства, і ми завжди слухалися їх. Князь Владислав теж став великим князем унаслідок насильства, і добрі пішли до нього. Те, що вчинив Болеміл, те, що вчинив Любомир, і те, що вчинив праведний Дівіш, ти теж учинив, мій сину.

— Думаю, Владислав діє, як добрий князь, — зауважив Вітіко.

— Він досі діяв так, — поправив Сильвестр, — і я вірю, що і в майбутньому діятиме так. Він великодушний, як був великодушним і його батько. Він кращий чоловік від Владислава, сина Собеслава. Саме з такою думкою діяв превелебний єпископ Здик. Добро, яке було б, якби люди на Вишеградському з’їзді дотримувались права і яке дав би Господь навіть із менш вартісним Владиславом, тепер уже не станеться. Великий князь Владислав принесе інше добро і намагатиметься зменшити зло, яке стало неминучим наслідком несправедливості, скоєної у Вишеграді, і він уже намагався. Але він не всього зможе уникнути, як не міг і досі. Святині зруйновані, люди загинули, добро занапащене. Суд відбувся набагато раніше, ніж я гадав, і чимало людей стоїть перед Господнім престолом і повинні відповідати за скоєне. Начерата, найвищого, вбито, а його сина, що квітнув, убив чоловік, ім’я якого давніше знали тільки люди, яким він підковував коней. Мені шкода сповненого зичливих думок Здика. Моєї молитви про пощаду не почули, бо я грішний, а Господь мудріший. Суд ще триває, чимало вуст будуть або нарікати, або молитися, або проклинати. Я не ходив на війну, але благав Господа, щоб Владислав переміг.

— А як тепер великий князь поставиться до інших князів? — запитав Вітіко.

— Якщо вони скоряться з каяттям, він пробачить їм і ще обдарує милостями. Він навіть невдячному Оттонові не прагнутиме відібрати життя.

— Якби ж він тільки пробачив засліпленому Владиславу і до інших дітей Собеслава завжди виявляв ласкавість!

— Він буде таким, — запевнив Сильвестр, — як був і дотепер і як шанобливо ставився до лагідної Адельгайди. Хлопчика Владислава, що не вмів обстояти власне право, він не поважає, та й не боїться його.

— Я б дуже хотів зробити Владиславу велику послугу, — проказав Вітіко, — щоб я здобув таким чином право просити за дітей Собеслава.

— Право ти маєш уже й тепер, — відповів Сильвестр, — як і будь-хто інший. Владислав добре ставиться до тебе. Він цінує вірність, яку ти засвідчив Собеславу і з якою будеш підтримувати і його.

— Я й далі буду вірний йому, — проказав Вітіко, — бо тому, кому я зробив першу послугу, я зроблю і другу, і третю, та й усі, якщо і він буде вірний своїм людям.

— Буде вірний, — мовив Сильвестр, — бо багатії та можновладці обох земель настроєні проти нього, а незначний люд із ним, він буде винагороджувати людей, щоб вони допомагали йому правити над землями, і триматиметься й за них, як тримався за тебе, дарма що ти ще не був коло нього. В Нюрнберґу він розмовляв із превелебним кардиналом Дітвіном, щоб святий отець у Римі послав легата в Богемію. Нехай його янгол береже, щоб віра, яку заснував блаженний князь Борживой і яку намагалися зміцнити святі Вацлав і Адальберт, перешкоджала насильству, яке ще живе в людях, і щоб віра була над усім, як оцей різьблений образ Спасителя, що його колись власноруч вирізьбив Божетех, один добрий абат цього монастиря, скориставшись інструментами, які служили повсякденним потребам монастиря. Вітіко, ти часто діяв розважливо, ходи в смиренні перед Господом і не думай про владу, і тоді твої люди здійснять велике, якщо не вдаватимуться до тиску й насильства, руйнуючи себе таким чином. Князь Владислав, здається мені, може здобути для нашої країни авторитет і славу, він має дещо, що сприяє цьому, але, думаю, було б краще, щоб у країні казали, що він живе з благословенням, ніж за кордоном — що зі славою. Але, як Бог дасть, так і добре.

— Превелебний отче, я діятиму так, як ви кажете, — пообіцяв Вітіко, — і вважатиму вас за взірець для своїх дій.