Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Вітіко, ти чиниш недобре, — похитав головою Сильвестр. — Візьми собі за взірець якогось християнського героя, що жив, або якусь постать нашої країни, когось із воїнів, що все-таки і мудрий, і поміркований.

— Превелебний отче, я маю до вас ще одне прохання, почасти саме через нього я й прийшов до вас, — сказав Вітіко.

— То кажи, — всміхнувся Сильвестр.

— В одному поході, в якому я був зі своїм загоном і загоном Одолена, я під час сутички навмисне випустив князів Вратислава, Оттона і Владислава, — признався Вітіко, — щоб вони прийшли до Конрада зі Зноймо й повідомили, що його справи безнадійні і він повинен відступити, щоб уникнути подальшої війни. Скажи мені, превелебний отче, чи добре те, що я зробив, чи це справді те, що ви називаєте добром?

— Я знаю, що ти зробив, — зітхнув Сильвестр, — і думаю, що ти вчинив недобре. Ти зобов’язувався перед князем як воїн і мав робити тільки те, чого вимагали справи війни.

— Превелебний отче, я дякую вам за всі слова, які ви сказали мені, — промовив Вітіко. — Добре, що я знаю ваше судження.

— І що ти робитимеш тепер, поки є ще спокій? — запитав Сильвестр.

— Поїду в Пржиц, — відповів Вітіко, — потім поїду провідаю матір, бо давно не бачив її, і, якщо настане пора, коли я знову зможу зробити невелику послугу, я приїду.

— Так і чини, мій сину, — схвалив Сильвестр. — Закінчуймо розмову, бо наближається обідня пора, ходи зі мною до трапезної і поділи наш хліб і напій зі мною і моїми братами. Скажи, щоб подбали про твого коня чи сам про нього подбай, як ти звик, і лишайся так довго в монастирі, як тобі хочеться.

З цими словами Сильвестр підвівся, Вітіко й собі, і невдовзі обидва вже вийшли з келії й по коридору пішли до трапезної.

У монастирі на Сазаві Вітіко пробув три дні й оглядав усе, що було в монастирі, а також його ліси, сади і поля. П’ятого дня він попрощався.

— Приїжджай знову, тут тебе приймуть по-дружньому, — запрошував Сильвестр.

— Приїду, — обіцяв Вітіко, — бо ж ви такі добрі.

Сів верхи і поїхав у Пржиц. У садибі Пржиц, що належала роду Вітіко, він прожив довгий час і виконував різні необхідні роботи.

Якось перед заходом сонця приїхав чоловік у широкому бурому вбранні, підперезаний чорним шкіряним поясом. На голові він мав буру повстяну шапку без пір’їни чи будь-яких інших знаків. З обличчя на одяг налізала довга каштанова борода. Зброї на ньому не було помітно ніякої. Чоловік попросився переночувати на садибі. Йому дозволили, і Вітіко сказав слузі:

— Куто, заведи коня в стайню.

А сам повів чоловіка до просторого покою. Там посадив його на лаву поряд із великим буковим столом. Служниця подала на стіл хліб, сіль і кухоль пива. Потім, оскільки вже вечоріло, гостеві принесли ще й шматок копченої свинини. Вітіко показав йому спальню. А наступного дня мовив слузі:

— Куто, я трохи проїдуся з цим чужим чоловіком, а ти повинен супроводити мене. Приготуйся як слід. — Потім звернувся до решти слуг: — Міро, Ґлото, Вацеміле, охороняйте разом з іншими дім, аж поки я повернуся.

Вітіко вбрався в свій шкіряний обладунок, і невдовзі троє чоловіків уже виїхали з садиби. Вони їхали на південь до лісу. В лісі вийшли на вузьку стежину поміж дерев. Ні разу не сходили зі стежки, тільки інколи пили воду зі струмочків, що всюди дзюрчали в лісі. Коли сонце стало припікати, зупинились перепочити коло струмка, напоїли й нагодували коней. Потім поїхали далі.

Опівдні прибули до хатин у лісі, які мали назву Лгеніце. Там доглянули коней, та й самі пообідали ячмінним хлібом, молоком та яйцями, попили джерельної води. За дві години знову рушили в путь. Пополудні знову проминули хатини, які мали назву Ктіш. Під вечір знову трохи підгодували коней і рушили далі. Заїхали в густий ліс на горі Ондржейов, а звідти спустилися в пустку Яблонец, де призахідне сонце вже зачервонило чагарники і трави. Від тієї пустки поїхали високим ялиновим лісом, а потім довго спускалися пологим схилом, потім знову їхали вгору і знову вниз. Наприкінці останнього схилу виїхали нарешті на відкриту місцевість. На тлі неба на заході видніла невисока гора з конічною верхівкою. Під’їхали до її лівого боку й побачили там гостроверху дзвіницю і церкву, а в південному напрямі — хати Горньої Плани, що збігали вниз. Заїхали в село, а звідти піднялися до кам’яниці Вітіко.

Її мешканці вже спали. Вітіко спішився і постукав билом об двері. Відчинилось вікно, Мартин визирнув і радісно зойкнув, помітивши Вітіко. Вибіг, відчинив браму садиби, і Вітіко, незнайомець і Куто заїхали в двір. Спішилися. Тепер вийшли ще й слуга Раймунд, і служниця Люсія. Мартин нарікав, що для трьох коней немає місця в стайні, хіба що доведеться перевести корів у повітку. Вітіко звелів відвести коней у повітку і прив’язати там. Служницю Люсію він послав до світлиці принести ліхтар. Коли вона принесла, доглянули коней, а вздовж відкритого краю повітки збудували стіну з в’язанок соломи. Потім чоловіки пішли до світлиці. Люсія принесла хліб, сіль, масло і сир. Хотіла піти по пиво до шинку, але Вітіко стримав її, бо не хотів, щоб вона когось будила. Чоловіки їли хліб, сир та масло і пили воду, що за будинком текла цівкою в кам’яний жолоб. Потім пішли спати.