Адальберт Штіфтер - Вітіко

Тільки вийшовши з церкви, люди почали розмовляти геть про все. Їх обступили родичі та інші люди, всюди звучали сміх і розмови. Люди тиснулися до Вітіко, прощалися і розходились по своїх оселях.

Вітіко поїхав до своєї кам’яниці. Того дня він ще роздав гроші, які підкоморій видав для тих, хто воював на горі Високій, і для родичів полеглих, втішив матерів Норберта та Вольфґанґа й провідав священика.

Наступного дня вранці Вітіко пішов на Кржижову гору й дивився на ліс Чорного озера і на ліс святого Хоми.

Вітіко тиждень прожив у своїй кам’яниці серед людей із Плани, а потім поїхав до Сильвестра в монастир на Сазаві. Побачив, як він порається на городі коло овочів. Старий, помітивши юнака, запросив його:

— Вітіко, йди до мене!

— Я до вас і прийшов! — відповів Вітіко.

— Тож вітаю тебе і йди зі мною до кімнати, — мовив Сильвестр.

— Іду, — кивнув головою Вітіко.

Сильвестр струсив землю, що причепилася до одягу, й пішов у бік хати, Вітіко — вслід за ним.

До покою Сильвестра заходили по довгій доріжці, що від грядок городу вела безпосередньо в приміщення. Обидва чоловіки спершу зайшли в маленькі сіни з кам’яною підлогою, там не було нічого, крім раковини з темно-червоного мармуру, в яку тоненькою цівкою стікала з труби вода. З сіней вони зайшли до келії, що була не дуже велика. В ній стояло високе розп’яття, яке Вітіко, бувши з дорученням Собеслава в Празі, бачив у єпископському домі поряд із дверима, крізь які виходили єпископи Сильвестр і Здик. А загалом у келії стояли прості меблі, а з обох вікон видніли садкові дерева та кущі.

— Сідай на якийсь стілець, — запропонував Сильвестр.

Вітіко сів, Сильвестр умостився на другому й заговорив:

— Ще раз вітаю тебе з Господом за те, що прийшов до мене. Я чимсь можу тобі допомогти?

— Я прийшов до вас, — пояснив Вітіко, — бо зобов’язаний висловити вам удячність, бо ж я тоді, коли їхав від Владислава, як він зійшов на княжий престол, лише трохи міг засвідчити її, і приїхав ще й тому, що мене прив’язує до вас любов, бо на тому з’їзді у Вишеграді ви, святий отче, сказали найкращі слова.

— Не називай мене святим отцем, — заперечив Сильвестр, — бо це було б тільки глумом і жартом, я в своїх діях був лише слабкою людиною, я не міг знайти слів, щоб переконати з’їзд, і не міг повести за собою своїх монастирських братів, вони не любили мене й не пішли за мною. А овочі, хоч я й поливаю їх, виростають абиякі, бо їм потрібна належна земля. Я ніколи не був добрим садівником ані для покірної капусти, ані для жовтих квітів.

— Але ж ви провиділи всі події, — мовив Вітіко.

— Я провидів лише те, що добре, — відповів Сильвестр, — і те, що казав мені мій Спаситель, а з добром пов’язане все інше, навіть якщо очі не бачать його.

— Якщо мені буде неясно, що робити, — сказав Вітіко, — дозвольте мені понавідуватись до вашого саду й запитувати про те добро, від якого залежить усе інше, я коротко розпитуватиму вас, якщо не дуже відбиратиму ваш час, і буду одним із тих, хто йде за вами.

— Приходь так часто, як хочеш, — відповів Сильвестр, — і так часто, як тобі нагадує твоє серце; кожна людина повинна допомагати іншій, якщо в допомозі є потреба, і повинна допомагати й тоді, коли потреби немає, але про допомогу однаково просять, а священик повинен ще більше допомагати, бо він священик, а найвищий церковний отець країни повинен допомагати найбільше, бо він найвищий церковний отець країни, і я був би цим отцем, якби Господь не показав мені однією подією, що я не можу об’єднати цю країну ім’ям Святого Духа. Тож я лишив її іншим. А для добра, Вітіко, в допомозі немає потреби, бо його знає кожен.

— А чому немає потреби? — перепитав Вітіко.

— Бо людина діє всупереч своєму знанню, якщо її спонукають насолоди або хитрощі, — відповів Сильвестр. — У корисному людині можна радити тільки тоді, коли знаєш його.

— А тоді вона не дотримується поради, — мовив Вітіко.

— Бо думає, ніби знає краще, — сказав Сильвестр, — і отак з’являється досвід. Є дуже багато речей, якими опікуються люди. В наших монастирських володіннях ми маємо ліси, які захищають нас від зимового холоду, завдяки яким ми будуємо, які допомагають нам готувати страву й дають ще нам тварин і рослини. Ми доглядаємо ліси. Ми маємо поля та луки, де ростуть корисні рослини. Ми ретельно піклуємось про них. У цьому саду є фрукти, овочі, квіти, ми дбаємо про них і охоче ділимося ними з людьми навколо нас і наставляємо їх.