Адальберт Штіфтер - Вітіко

Розвідники повідомили, що вороги справді порозходились додому.

Четвертого дня німецьке військо розтяглось на шляху від Петржина до Влтави, по якому й прийшло до Праги.

Тепер князь Владислав подався в покинутий ворожий табір. Якщо було щось вартісне, його поділили. Придатні катапульти взяли до державного арсеналу. Дерево споруд та укріплень роздали бідним людям. Поранених, яких знайшли там, перевезли в празькі передмістя для кращого піклування про них, а похапцем похованих полеглих присипали зверху додатковим шаром землі. Священики прочитали над ними заупокійні молитви. Судячи з речей, знайдених у таборі та на бойовищі, в останній битві були змушені брати участь геть усі, хто був спроможний: робітники, чашники, крамарі, лахмітники, обозні й навіть жінки.

Потім Владислав почав розрівнювати землю й повідомив, що всі, хто мав ділянки на території табору, повинні заявити і отримати відшкодування.

Поки це все діялось, князь скликав раду, як треба відбудувати церкви Святого Віта і Святого Георгія, як відновити і ще більше зміцнити міські мури, щоб у майбутньому можна було ще ефективніше відбивати штурми.

Князь, священики і радники оглянули церковні руїни й вирішили, що церкви повинні бути ще гарніші та міцніші й мати кам’яні покрівлі.

Потім в усі кутки країни розіслали запрошення майстрам і будівничим, щоб вони прийшли з порадами і допомогою.

Згодом князь Владислав зібрав усіх військових проводирів і поділив між ними землі, золото, срібло, ковані вироби, зброю, коней, одяг, намети, військовий припас і все інше, що могло служити для винагороди і згадки про дні облоги. Крім того, визначив, що треба поділити між рештою воїнів, і підказав, як це зробити найшвидше. Зрештою князь звернувся зі словом:

— Ми дали тільки невеличку винагороду за всі ваші зусилля, як і вирішили на раді вранці після мого повернення до міста. Та це аж ніяк не повна винагорода, а тільки початок винагород, і, якщо вірний чоловік чогось проситиме в мене, мої вуха завжди чутимуть його. Ці подарунки походять із княжого майна, а те майно створене завдяки владі, яку тепер має великий князь. Далі ми вже без допомоги чужинців зосередимо засоби країни для остаточної перемоги над ворогами, і згідно зі звичаями війни існує право, що майно князів має приростати коштом майна ворогів і вірні повинні отримати свою частку. Той, хто в цій війні прийшов до мене й привів своїх людей, може тепер повертатись на свою батьківщину, а в разі потреби — знову допомагати країні. Своїх воїнів я розквартирую у визначених для них місцях. Тож нехай кожен візьме з собою пам’ять про наше теперішнє бойове побратимство і ніхто не йде звідси в поганому настрої.

Після князя заговорив Оттон, єпископ Празький:

— Високий пане, ви обрали мене для відповіді на ваші слова! Ми втягнулися в цю війну з любові до Бога і небесного світла, щоб свята віра, свята релігія і християнська мораль не страждали від крові та збурень; крім того, з любові до країни, щоб уберегти її від тяжкого лиха, а також із любові до тебе, високий пане, щоб ти підтримав своє право. Господь і святі допомогли нам, ми подякували їм, і тепер уже кінець. Якщо ти так великодушно, як і твої попередники, поділив дари, то ми шануємо ці дари і насолоджуємось ними, пам’ятаючи про їхнє походження. Для дальшого заспокоєння країни тобі, князю, не забракне вірності твоїх людей.

— Завжди має діятись правдиве і добре! — докинув Болеміл.

— Правдиве і добре! — крикнули тепер усі воїни.

— Любі панове, перше ніж розійтися, — знову озвався князь, — ми повинні ще оголосити вирок одному провинному. Він чекає надворі й серед радості, яка тепер у країні, готовий вислухати свій вирок. Вирок буде справедливий, і правосуддя утвердиться. Покличте того чоловіка.

Один з воїнів коло дверей зали вийшов і повернувся з Вітіко.

— Заходь, Вітіко, — запросив князь.

Вітіко пішов від дверей зали до місця перед зборами. Він мав на собі шкіряний обладунок, у якому був, коли їхав верхи повз Чинов і в якому виступав у великій залі Вишеградського замку.

— Чи знаєте ви цього чоловіка і чи бачили ви його коли-небудь? — запитав князь.

— Знаємо! — відповів Болеміл.

— Знаємо! — мовив Любомир.

— Знаємо! — сказав Оттон.

— Знаємо! — кивнув Здик.

— Знаємо! — гукнуло багато голосів.

— Одолене, ти бачив учинок цього чоловіка, через який він стоїть отут, тож розкажи правдиво, як усе відбувалося.

Одолен підвівся зі свого місця, що було десь у задньому ряду, й мовив: