Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А я нічого не міг робити, — нарікав Том Йоганнес.

— Ти надихав людей, — втішив його Вітіко.

Урбан протиснувся наперед і розповідав про стріли з гусячими перами, ніж і сурдут зі зборками, які він привіз і які ще лежали спаковані. Розповідали про своє і Ламберт з Авґустином.

Вітіко обернувся до Ровна:

— Вибач, шановний владико, що я спершу привітав людей, які належать мені. Тепер я до тебе звертаю дружнє вітання і подяку за те, що ти командував ними. Будь ласкавий дослухатись до мого прохання і прийняти меч, який я тобі привіз із доброї нюрнберзької зброярні. Думаю, всі люди тут охоче виконували свої обов’язки.

— Лісові люди завзято воювали й були вірні, — запевнив Ровно. — Вітаю тебе, Вітіко, я з радістю приймаю твій подарунок і віддаю тобі з деякими ушкодженнями твоїх людей назад. Вольфґанґа з Плани і дужого Симона з Реутової вирубки я повернути вже не зможу. На своєму місці вони зробили досить, а Симон відплатив ворогам ще до того, як вони вбили його.

— Ми будемо втішати й підтримувати матір Вольфґанґа в Плані, — пообіцяв Вітіко. — А Симона мені шкода, він мав вірне серце. Він має родичів?

— Люди з Черної кажуть, — відповів Ровно, — що в нього є батько, мати і брат, що замість старих обробляє поля.

— Господь винагородить його, він покликав його, — мовив Вітіко, — а його рідні ми допоможемо всім, чим зможемо.

— У місті мало що можна робити, коли треба тільки оборонятись, — розповідав Ровно, — але його збереженню ми таки посприяли.

— Посприяли, і це визнають, — запевнив Вітіко.

— Вітіко, ми знову належимо тобі! — дзвінким голосом гукнув тесля Давид.

— Тобі! — повторив Філіп.

— Тобі! — крикнули численні голоси.

— Тобі! — гукнули геть усі.

— Ми належимо йому, — розповідав коваль, — бо він повернувся, як ми й казали, ми належимо йому, поки триватиме ця війна.

— Друзі й бойові товариші, війна скінчилася, — заявив Вітіко. — Ворога вже немає, великий князь має землі і княжий престол, і ми можемо йти додому. Але він казав, що хоче ще поговорити з нами.

— Якщо князь хоче поговорити з нами, ми ще почекаємо, — кивнув головою коваль.

— А тепер бувайте здорові, — побажав Вітіко, — а я, Урбан, Авґустин, Ламберт і Якоб ще належимо до людей князя, тож нам треба йти. Завтра і в наступні дні вже буде по-іншому. Сьогодні до вас ще принесуть наїдки і трунки, з радістю насолоджуйтесь ними і пам’ятайте про нас.

— Ми пам’ятаємо вас! — запевнили люди.

— Вітіко, як гарно ти вбраний! — у захваті мовив скрипаль Том Йоганнес.

— Бідолахо, я й тобі привіз камзол із Нюрнберґа, — втішив його Вітіко, — і влітку, коли не накинеш нічого зверху, він далеко сяятиме в лісі!

— Це добре, — всміхнувся Том Йоганнес, — але якби ще й скрипка знову була!

— Буде, і ще й гратиме, звичайно, ще гратиме, ти, сором’язливий! — засміявся Вітіко. — А тепер покріпляйтеся, — казав він далі, — спіть міцно вночі, а завтра я знову прийду до вас. Бувай здоровий, Ровне, і ти, Озеле, і всі решта. А тепер, мої дорожні товариші, сідаймо верхи і їдьмо до нашого загону.

— Лісові люди, прийміть ще й німецьке вітання і німецьку похвалу за ваші звитяги! — крикнув Вольфґанґ з Ортау.

— Дякуємо вам! — відповів Ровно. — Навідайте нас коли-небудь у Лісовому краї й погостюйте в нашому домі.

— Авжеж, — загукали численні голоси, — приїжджайте до нас, і ми дякуємо вам за похвалу!

— Хтозна, що воно станеться, — сказав Вольфґанґ з Ортау, — і чи ми справді не приїдемо коли-небудь на батьківщину Вітіко.

— Тоді ви будете в нас, як у себе вдома! — пообіцяв Вітіко.

— Дякуємо, Вітіко! — відповів Вольфґанґ з Ортау.

— Тоді вам доведеться ходити від одного до другого, — додав Ровно.

— Та ще й до мене в Дуб! — докинув Озел.

— І до мене у Ветржню! — додав Діт.

— І в Гору! — крикнув Вітислав.

— І в Затес! — похопився Герман.

— І в Суш! — загорлав Вольф.

— Гаразд, люди, — промовив Вольфґанґ з Ортау, — ми приїдемо. На добраніч, завтра ми знову завітаємо до вас.

Вітіко зі своїми людьми посідали верхи й поїхали з німецьким супроводом у табір на великий ярмарковій площі. Там поряд із наметом Вітіко поставили ще гарніший і просторіший для Вольфґанґа і його друзів. Вітіко завів їх у той намет.

Прийшов слуга Раймунд, якого Вітіко лишав був у Празі, а тепер він хотів бути вночі коло Вітіко.

У таборі приготували страви на вечерю, оборонцям міста та іншим людям у місті теж понесли наїдки та напої, а в княжому замку дали обіцяну святкову вечерю.