Hermann Hesse - Гра в бісер

Якось, коли вони пасли череду недалеко від міста, один пастух, повернувшись звідти, розповів, що там готуються до великого свята: старий володар Равана зовсім підупав на силі й призначив день, коли його син Нала заступить його і буде проголошений раджею. Дасі закортіло побувати на тому святі, глянути на місто, про яке в нього з дитинства майже не збереглося спогадів, послухати музику, подивитися на святкову процесію та на змагання юнаків із вельможних родин, захотів хоч раз опинитися в незнайомому світі городян і можновладців, про який так часто розповідалося в легендах та казках і який начебто — чи це, може, теж була тільки легенда, казка або й просто вигадка — колись давнимдавно був і його світом. Пастухам наказано привезти до палацу масла для святкової жертви, і, на радість Дасі, старший пастух доручив йому та ще двом хлопцям вирушити до міста.

Вони надвечір прибули до палацу, і брахман Васудева прийняв у них масло, бо це під його наглядом приносили жертви, проте юнака він, звичайно, не впізнав. Потім троє пастухів жадібно кинулись у вир святкових розваг, уже з самого ранку побачили, як під проводом брахмана почався жертовний обряд, як підпалили цілу купу золотавожовтого масла і вгору, в безмежжя, знялися довгі омахи полум’я і хмара масного диму, на втіху трьом десяткам богів. Бачили вони й святкову процесію слонів з позолоченими балдахінами над кріслами, де сиділи їздці, бачили прибрану квітками колісницю раджі й самого Налу, чули оглушливу барабанну музику. То було чудове, розкішне видовище, але трохи й кумедне, принаймні таким воно здалося молодому Дасі. його запаморочив, зачарував, сп’янив галас, оздоблені колісниці й коні, вся ця розкіш і чванькувате марнотратство, захопили танцівниці, що танцювали перед колісницею раджі, стрункі та гнучкі, мов стеблини лотоса, приголомшило велике, гарне місто, а проте захват і радість не завадили йому глянути на все це досить тверезо, очима пастуха, що, властиво, зневажав жителів міста. Про те, що насправді це він первородний, що в нього перед очима помазали, освятили і проголосили володарем його брата по батькові Налу, якого він зовсім забув, а насправді він, Даса, мав би їхати на оздобленій квітками колісниці, він не думав. Але молодий Нала нітрохи не сподобався Дасі, здався йому нерозумним і недобрим, надто розпещеним, огидним у своєму марнославстві й самозакоханості, він залюбки встругнув би якусь штуку цьому коронованому блазневі, провчив би його, але не мав такої нагоди, та й скоро забув про нього, — тут і без Нали було на що подивитись і що послухати, було з чого посміятись і потішитись. Городянки були дуже гарні і вміли так зухвало глянути, так повести плечем чи сказати слово, що в наших пастухів кров закипала в жилах; того дня всі троє наслухалися такого, що воно потім ще довго дзвеніло їм у вухах. Щоправда, жінки озивалися до них глузливо, бо городяни, ставилися до пастухів так само зневажливо, як і пастухи до них. Проти гарні й дужі, вигодовані молоком і сиром хлопці, що майже цілий рік перебували на повітрі, дуже сподобались городянкам.

З того свята Даса повернувся вже не хлопцем, а досвідченим юнаком і почав бігати за дівчатами, не раз через них встряючи в запеклі бійки з іншими юнаками. Невдовзі вони перейшли з чередою в іншу місцевість, де були широкі луки і багато озер, зарослих очеретом та бамбуком. Там Даса зустрів дуже гарну дівчину, на ім’я Праваті, й шалено закохався в неї. Вона була дочкою одного орендаря, і Даса так покохав її, що забув про все на світі, від усього відмовився, щоб тільки її здобути. Коли через деякий час пастухи погнали далі череду, він не послухав їхніх застережень і порад, попрощався з ними і з життям пастуха, яке досі йому дуже подобалося, осів на місці й домігся того, що таки одружився з Праваті. Він сіяв і жав на полі в свого тестя просо й рис, допомагав йому в млині і в лісі, збудував для своєї дружини хижу з бамбука, обмастив її глиною і нікуди не випускав звідти Праваті. Яку величезну силу має кохання, коли воно змушує юнака зректися своїх колишніх радощів, товаришів і давніх звичок, змінити своє життя і змиритися з жалюгідним становищем приймака серед чужих людей! Лице і постать Праваті променіли такою вродою, такою обіцянкою радощів кохання, що Даса, крім неї, нічого не бачив, цілком їй віддався і справді зазнав великого щастя в її обіймах. Кажуть, начебто жінка причаровувала навіть декотрих богів і святих, вони не. випускали її з своїх обіймів днями, місяцями, роками, зливалися з нею, цілком віддавшись насолоді, і забували геть про все. Такої долі й такого кохання бажав собі й Даса. Та йому судилось інше, і щастя його тривало недовго, навіть не цілий рік, та й той рік був заповнений не самим тільки щастям. Дасі довелося спізнати багато чого іншого — дошкульних докорів тестя, ущипливих жартів братів Праваті і примх її самої. Та щоразу, коли він ішов до неї на постіль, усе це забувалося, здавалося нічим, так його чарувала її усмішка, так йому солодко було пестити її струнке тіло, так розквітав тисячами квіток, вабив тисячами запахів і прохолодою препишний садок її молодого тіла.