Hermann Hesse - Гра в бісер

Нерухоміший за дерево, на якому все ж таки дихало й погойдувалося листя та гілля, нерухомий, мов кам’яний ідол, сидів йог перед своїм куренем, і так само нерухомо застиг перед ним хлопець від тієї миті, коли побачив його, наче приріс до землі, зачарований цим видивом, наче на нього хтось наклав пута. Він стояв і дивився на йога, бачив сонячну пляму на його плечі і ще одну на складених руках, бачив, як вони поволі пересувалися, як утворювались нові, стояв здивований і починав розуміти, що цьому чоловікові зовсім немає діла ні до сонячних плям, ні до пташиного щебету і мавпячого вереску навкруги, ні до брунатної лісової бджоли, що сіла йому на лице, понюхала шкіру, полізла по щоці! далі, знов знялася й полетіла геть, ні до всього багатоманітного життя лісу. Все це, відчував Даса, те, що бачать очі і чують вуха, все гарне й бридке, приємне й страшне, не мало ніякого стосунку до цього святого чоловіка: дощ не міг би викликати в нього почуття холоду й незатишку, вогонь не пік би його, весь навколишній світ був для нього тільки поверхнею, та й годі. Принцпідпасок дивився на йога, і в нього майнув здогад, що, може, й справді весь світ — тільки гра уяви й поверхня, подмух вітру й водяні брижі над незнаною глибінню; то була не думка, а наче холодний дрож, що пробіг по тілі, легеньке запаморочення, немов почуття страху і небезпеки й водночас якоїсь непоборної зваби. Бо йог, здавалось йому, крізь поверхню світу, крізь світ поверхового заглибився в основу сущого, в таємницю всіх речей, прорвався крізь чаклунські те3нета почуттів, облудну гру світла, звуків, барв, уявлень, скинув їх і міцно вкоренився в істотному й незмінному. Хлопець, хоч він колись навчався в брахманів і трохи взяв від них духовного світла, збагнув це не розумом і не міг би нічого сказати про це словами, а відчув його, як у щасливу хвилину відчуваєш присутність божественного, відчув, як трепетну пошану й подив, як любов до цього чоловіка, як тугу за життям, яким, здавалося, жив йог, коли отак сидів, заглибившись у себе. Даса стояв на краю заростей папороті, дивився на йога, і той якимось дивом нагадав йому про його походження, про кров володарів у ньому, і серце його дивно затремтіло; його вже не цікавили ні пташки, ні тиха розмова, яку вели між собою дерева, він забув про ліс і про свою череду, піддався чарам і не міг відірвати погляду від заглибленого в себе самітника, заполонений незбагненним спокоєм і невразливістю його постаті, його цілковитою відданістю своєму служінню.

Потім Даса не міг сказати, скільки він простояв біля того куреня: годину, чи дві, чи кілька днів. І коли чари розвіялися, коли він знов нечутно повернувся стежечкою крізь папороть до лісу, а звідти врешті дістався до пасовиська й до своєї череди, то все це зробив несвідомо, бо душа його ще була зачарована; він отямився аж тоді, як один із пастухів гукнув його. Пастух відразу накинувся на нього з лайкою за те, що він десь так довго тинявся, та коли Даса у відповідь тільки вражено глянув на нього широко розплющеними очима, ніби не розумів, що він каже, пастух замовк, здивований незвичайним, відсутнім поглядом хлопця і врочистим виразом його обличчя. Але трохи згодом він усе ж таки запитав: — Де ти забарився, голубе? Може, ти бачив котрогось бога чи зустрів когось із демонів? — Я був у лісі, — відповів Даса, — мені захотілося пошукати меду. Але потім я забув про мед, бо натрапив там на чоловіка, самітника, він сидів, заглиблений у роздуми чи в молитву, і обличчя в нього наче світилося. Коли я побачив його, то так і застиг і довго не міг відірвати від нього очей. Я хотів би піти туди ввечері, понести йому дарунки, той чоловік святий.

— Піди. Віднеси йому молока й масла. Святих треба шанувати і обдаровувати.

— А як мені його називати? — Ніяк не називай, Дасо, тільки поклонися, поклади дарунки, та й годі.

Даса так і зробив. Він довгенько блукав, поки знайшов те місце. Перед куренем нікого не було, а зайти всередину хлопець не зважився, тому він поклав дарунки долі біля входу й пішов собі геть.

Поки череда паслася поблизу, Даса щовечора носив до куреня пожертви, а якось навідався туди серед дня, знов застав самітника заглибленого в себе і цього разу також не встояв перед спокусою побути якусь хвилину щасливим глядачем і ввібрати в своє серце крихту снаги і благодаті святого. І навіть згодом, коли вони залишили ту місцевість і Даса допомагав переганяти череду на інші пасовиська, він ще довго не забував своєї пригоди в лісі і часом, як буває з хлопчаками, сидячи наодинці, поринав у мрії, уявляючи й себе таким самітником і мудрим йогом. Та з плином років ці спогади і мрії почали блякнути, і блякнули дедалі дужче, бо Даса швидко підростав, убирався в юнацьку силу і з радісним запалом віддався розвагам і змаганням з товаришами. А все ж десь глибоко в душі хлопця жеврів відблиск тієї події, невиразний здогад, що сила й гідність науки йогів могла б замінити йому втрачену велич.