Hermann Hesse - Гра в бісер

Бездомне життя кидало Дасу по всіх усюдах, він почерствішав, збайдужів, але й став розумніший і покірніший долі, а проте часто вночі йому снилася Праваті, його колишнє щастя чи те, що йому здавалося щастям, часто снилося також, що його переслідують, що він тікає. То були страшні, тяжкі сни, наприклад, такий: він тікає нетрями, а позаду б’ють у барабани й сурмлять у мисливський ріг переслідувачі, він мчить через ліс, через мочар, через колючі кущі, через хисткі, трухляві містки і щось несе, якийсь тягар, пакунок, щось загорнене, сховане, таємниче, він тільки знає, що нізащо не повинен випустити з рук цю коштовну річ, що це щось дуже цінне й крихке, якийсь скарб, може, вкрадений і завинений у клапоть барвистої тканини з брунатночервоним і синім візерунком, як на святковій сукні Праваті, — і от він з цим пакунком, скарбом чи здобиччю тікає, змучений повсякчасними небезпеками, продирається крізь густе гілля, скрадається попід навислими скелями, повз гадючі кубла, перебирається по страхітливо вузеньких кладках через річки, що кишать крокодилами, і нарешті, зацькований і виснажений, зупиняється, смикає за шнурок, яким зв’язано пакунок, розплутує один за одним вузлики, розмотує тканину, дістає звідти тремтячими руками скарб, і виявляється, що то його власна голова.

Він жив ховаючись, весь час у дорозі, вже, властиво, не тікав від людей, але уникав їх. І ось одного дня мандри завели його на зелені пагорби, що здалися йому особливо гарними й веселими, вони ніби вітали його, наче були його давніми знайомими: ось лука з буйною, вкритою цвітом травою, що легенько погойдувалась на вітрі, ось острівець верболозів серед неї, — Даса впізнав їх, і вони нагадали йому про ті веселі, невинні часи, коли він ще не знав кохання, ревнощів, ненависті й жадоби помсти. Це були місця, де він колись пас череду з товаришами; найкраща пора його молодості дивилася на нього з далеких глибин безповоротності. Солодким смутком відповіло його серце тим голосам, що привітали його тут: свіжому вітерцеві, який перебирав сріблясте листя плакучої верби, бадьорій похідній пісеньці веселого потічка, пташиному щебетові й басовитому гудінню золотавих джмелів. Усе тут звучало рідним притулком, домівкою, і для нього, звиклого до кочового життя пастухів, ще жодна місцевість не здавалася такою своєю, рідною.

З цими голосами в серці, які вели його, ні на мить не кидаючи самого, з почуттями, схожими на почуття людини, що повернулася додому, Даса мандрував тим благословенним краєм, уперше за ці моторошні місяці не як чужинець, не як переслідуваний, засуджений на смерть утікач, а з відкритим серцем, ні про що не думаючи, нічого не бажаючи, цілком віддавшись тихій радості цієї хвилини й цього оточення, захоплено вбираючи його в себе, щасливий, але й трохи здивований самим собою і тим новим, незвичним, уперше і з таким захватом пережитим ста3ном душі, цією безкорисливою відкритістю, позбавленою нетерпіння радістю, цією уважною і вдячною готовністю втішатися всім побаченим. Із зелених луків його потягло до лісу, в затінок дерев, у пронизаний сонячним промінням присмерк, і тут почуття, що він повернувся додому, ще зміцніло й повело його стежечками, які ноги немов знаходили самі, аж поки він, перейшовши високу папороть, що густим підліском здіймалася під деревами, опинився біля маленького куреня і побачив перед ним йога, що непорушно сидів на землі, того самого, якого він колись крадькома спостерігав і якому носив молоко.

Даса стояв, ніби щойно прокинувся від сну. Тут усе лишилося таким самим, як було, час тут не спливав, тут ніхто не вбивав і не страждав, тут, здавалося йому, і час, і життя застигли, затверділи навіки, мов кристал. Він дивився на старого, і до його серця вернулися подив, любов і туга, які він відчував, коли побачив його вперше. Він оглянув курінь і подумав, що його треба було б трохи полагодити, поки почнуться дощі. Потім він зважився обережно підступити ближче, зайшов до куреня, озирнувся й побачив, що там майже порожньо: постіль із листя, сулія з сухого гарбуза з водою і порожня ликова торба. Даса взяв торбу, подався в ліс і нашукав там трохи плодів та їстівного коріння. Тоді взяв сулію і набрав у неї свіжої води. Оце й усе, що тут треба було робити. Так мало людині потрібно для життя. Даса сів на землю й поринув у мрії. Він був задоволений цим тихим відпочинком, мріями в лісі, задоволений самим собою, голосами своєї душі, що привели його сюди, де він колись іще хлопцем дістав невиразне уявлення про душевний спокій, щастя й домівку.