Hermann Hesse - Гра в бісер

Так він і залишився в мовчазного йога. Міняв йому постіль з листя, вишукував у лісі поживу для них обох, потім полагодив курінь старого й заходився неподалік споруджувати другий, вже для себе. Старому він начебто не заважав, хоч, властиво, не можна було зрозуміти, чи той його взагалі помітив. Підводячись після самозаглиблення, йог або йшов до куреня й лягав спати, або щось їв, або вирушав на коротку прогулянку до лісу. Даса жив біля святого, як служник живе біля великого пана чи, швидше, навіть як домашня тварина — свійський птах або мангуста — поруч з людиною, даючи якусь користь, але майже не впадаючи в око. Дасі, який довго був утікачем, ховався, жив у непевності, з нечистим сумлінням і з думкою про переслідувачів, це спокійне існування, легенька праця й сусідство іншої людини, що начебто зовсім не помічала його, якийсь час були дуже корисними: вночі йому вже не снилися страшні сни, і часом він на півдня або й на цілий день забував, що з ним сталося. Про майбутнє він не думав, а якщо, бувало, й прагнув чи просто хотів чогось, то тільки одного: залишитись тут, перейняти від йога таємниці самітницького життя, стати самому таким самітником, спізнати науку йогів і їхню гордовиту невразливість. Він дедалі частіше почав наслідувати позу старого, так само непорушно сидів, схрестивши ноги, так само дивився кудись у невідомий, позареальний світ, не сприймаючи того, що його безпосередньо оточувало. Але він швидко втомлювався, руки терпли, спина боліла, йому не давали спокою комарі або починала свербіти, аж ятритись, шкіра, він тоді совався, чухавсь, а нарешті й зовсім підводився. Проте часом бувало й інакше: тіло його неначе ставало порожнє, невагоме, він ніби ширяв, як іноді ширяєш уві сні, коли досить тільки легенько відштовхнутися від землі, і ти вже летиш, мов пушинкаВ такі хвилини Даса передчував, як воно буває, коли ширяєш отак довгий час, коли тіло й душа скидають свій тягар і линуть, підхоплені подихом більшого, чистішого, осяйного життя, підносячись і зливаючись із потойбічним, позачасовим і незмінним. Проте хвилини так і лишалися хвилинами, а передчуття — тільки передчуттями. Розчарований, знов повертаючись до звичного свого життя, Даса думав, як було б добре, коли б старий узяв його в учні, втаємничив його в свої вправи і в своє мистецтво, зробив з нього йога. Але як досягти цього? Здавалося, старий ніколи не помітить його, ніколи не перемовиться з ним жодним словом. Здавалося, він був не тільки по той бік днів і годин, лісу й куреня, а й по той бік слів.

А всетаки якось він вимовив одне слово. Знов настала пора, коли Даса щоночі бачив страшні сни, то бентежносолодкі, то тривожномоторошні, то до нього приходила Праваті, то він знов був нажаханим утікачем. Удень теж було не легше, він не витримував довгого непорушного сидіння і заглиблення в себе, думав про жінок, про кохання і без діла тинявся по лісі. Може, то була винна погода, бо стояла задушлива спека і час від часу здіймався гарячий вітер. І ось знов випав такий поганий день, навколо бриніли комарі, а вночі Даса знов бачив сон, що пригнітив його й налякав; що саме снилося, він уже не пам’ятав, але тепер, удень, йому здалося, що то було жалюгідне, недозволене, ганебне повернення до колишнього стану, до давно перейдених життєвих щаблів. Цілий день Даса, знервований і похмурий, сновигав біля куреня, брався за якусь роботу і, не докінчивши, кидав її, кілька разів сідав і пробував заглибитись у себе, та його відразу проймав гарячковий неспокій, він весь сіпався, по ногах неначе бігала комашня, в потилиці пекло, він не витримував навіть хвилини і, засоромлений, несміливо поглядав на старого, який сидів у довершеній позі і обличчя якого, з поглядом, зверненим у себе, світилося нескаламученою, тихою радістю, мов квітка на стеблині.

Коли того дня йог підвівся і рушив до свого куреня, Даса, що довго вичікував тієї миті, заступив йому дорогу і розпачливо сказав: — Вибачте, вельмишановний, що я порушую ваш спокій. Я шукаю миру, шукаю затишку, я хотів би жити так, як ви, і бути таким, як ви. Гляньте, я ще молодий, але вже зазнав багато лиха, доля була жорстокою до мене. Я народився володарем, але мене відіслали до пастухів. Я став підпаском, ріс там, веселий і дужий, як бичок, невинний серцем. Потім я пізнав жінок і коли побачив найкращу з них, то склав їй до нір своє життя і вмер би з туги, якби вона не стала моєю. Я кинув своїх друзівпастухів, посватався до Праваті, одружився з нею, став приймаком і почав слугувати її родині, тяжко працював, але Праваті була моя, кохала мене, чи принаймні я думав, що вона кохає мене, щовечора я повертався в її обійми і спав біля її серця. Та ось у наші ліси приїхав раджа, той самий, через якого мене колись дитиною вигнали з палацу, приїхав і забрав мою Праваті, і мені довелося побачити її в його обіймах. Більшої муки я ніколи не зазнав, вона змінила мене і моє життя. Я вбив раджу, так, убив його і почав жити життям злочинця, втікача, за мною ганялися, я жодної хвилини не був упевнений за своє життя, поки не добувся сюди. Я навіжений, убивця, може, мене колись спіймають і четвертують. Я не можу більше жити таким життям, вельмишановний, я хочу покінчити з ним.