Hermann Hesse - Гра в бісер

Але я розбалакався, а ти, певне, втомився. Іди спати, йди до своєї хижі, і хай тебе бог не покине! Другого ранку Діон не вийшов до ранкової молитви і не покликав до себе Йозефа. Коли ж той, стривожений, тихенько зайшов до Діонової хижі й наблизився до постелі, то побачив, що Діон уже заснув навіки і на обличчі в нього тихо світиться дитяча усмішка.

Йозеф поховав Діона, посадив на його могилі дерево й ще дочекався того літа, коли воно вперше вродило.

Один володар демонів, якого вбив стрілою з серповидного лука Вішну — чи, власне, Рама, сьоме втілення Вішну, — в котрійсь своїй запеклій сутичці з демонами, повернувся в світовий кругообіг у людській подобі під ім’ям Равана [64] …повернувся в світовий кругообіг… під ім’ям Равана… — Імена героїв цієї новели досить вільно вибрані зі скарбниці імен, що фігурують у найвідоміших індійських переказах. Демон Равана, який брав участь у битві демонів з Рамою, відомий з «Рамаяни». Васудева — ім’я брахмана, що був міністром останнього представника династії Шунга і внаслідок перевороту сам заснував нову династію Канваяна бл. р. до н. е. Нала, суперник Даси у боротьбі за владу й за жінку, має те саме ім’я, що й цар нішадів, племені, яке жило в горах Віндх’я. Ім’я Праваті нагадує нам чарівну дружину бога Шіви Парваті, любострасними думками про яку Камадева намагався відвернути Шіву від аскетичного подвигу. Те саме стосується й решти імен, крім імені Даси, що за своїм значенням відповідає іменам Кнехт, Фамулус. і жив войовничим раджею на березі великого Гангу. Він і був батьком Даси. Мати Даси померла рано, а тількино її наступниця — жінка дуже вродлива й шанолюбна — привела раджі сина, як малий Даса став їй на заваді: замість нього, первородного, вона мріяла побачити на троні свого власного сина Налу. Вона зробила так, що батько збайдужів до Даси, і тільки чекала нагоди, щоб прибрати його з дороги. Проте один з двірських брахманів Равани, мудрий знавець жертовних обрядів Васудева, вгадав її наміри і зумів запобігти їм. Йому було шкода хлопчика, до того ж він помітив у малому принцові успадкований від матері нахил до побожності й справедливості. Він пильнував, щоб хлопцеві чогось не сталося, і чекав, коли випаде змога забрати його від мачухи.

Раджа Равана мав череду корів, присвячених Брахмі, їх дуже оберігали і з їхнього молока й масла часто приносили жертви цьому богові. Ті корови паслися на найкращих луках. Якось до палацу прийшов пастух присвяченої Брахмі череди здати масло й повідомив, що в тій місцевості, до вони тепер пасуть корів, сподіваються посухи, і вони, пастухи, хочуть перегнати корів ближче до гір, де навіть у найбільшу спеку не бракує води і доброї паші. Брахман довірив свою таємницю цьому пастухові, бо давно знав його як добру й віддану людину, і коли другого дня малий Даса, син Равани, кудись зник і його ніде не могли знайти, тільки Васудева та пастух знали, де він дівся. Пастух забрав хлопця з собою, і вони наздогнали череду, що повільно рухалася в напрямку гір. Даса легко й радо зійшовся з пастухами, зростав серед них як підпасок, допомагав доглядати й переганяти череду, навчився доїти корів, грався з телятами, лежав у затінку під деревами, пив свіже молоко і ходив босими ногами по кізяках. Йому дуже подобалося таке життя, він освоївся серед пастухів, вивчив норови худоби, знав, які в лісі ростуть дерева й що на них родить, полюбив манго, дику смокву й варінгу, виловлював із зелених озерець солодкий корінь лотоса, у свято надягав на голову вінок з червоних флоксів, звик остерігатися диких звірів, уникати тигра, заприязнився з розумною мангустою і веселим їжаком, перечікував пору дощів у хижі без вікон, — там підпаски гралися, співали, плели кошики й мати. Даса не зовсім забув свою колишню батьківщину й колишнє життя, але воно почало здаватися йому наче далеким сном.

І ось одного дня, коли череда перейшла на нове пасовисько, Даса подався в ліс пошукати собі дикого меду. Хлопець дуже полюбив ліс, відколи пізнав його, а цей здавався йому особливо гарним: крізь листя й віття дерев просмикувалися, мов золоті гадюки, сонячні промені й спліталися в осяйний візерунок, і так само як та гра світла в гіллі складалась у чарівну картину, так і лісові звуки — щебет пташок, шелест дерев, голоси мавп, — утворювали чудову гармонію, так зливалися в одне й вирізнялися кожен посвоєму і лісові запахи, терпкі й солодкі, міцні й ледь чутні, свіжі й задушливі, підбадьорливі й млосні, дух квіток, кори, листя, озерець, боліт, тварин, ягід і плодів, дух самої зарослої мохом землі. Десь у темному виярку жебонів струмок, деколи над білими віночками квіток миготів зелений метелик з чорними й жовтими цятками, в синюватому затінку дерев тріщала гілка, повільно кружляючи, опадало листя, в густих нетрях ревіли дикі звірі чи перегукувалася з родича3ми сварлива мавпа. Забувши про мед, Даса дослухався до голосів барвистих мерехтливих папуг і раптом у високій папороті, що густим підліском здіймалась під деревами, побачив якийсь слід, вузеньку, ледь помітну стежку, і коли він, нечутно, обережно ступаючи, пішов нею, то під величезним крислатим деревом з кількома стовбурами угледів невеличке житло, гостроверхий курінь, сплетений з папороті. Біля куреня рівно й непорушно сидів на землі якийсь чоловік; руки його спочивали на схрещених ногах, зпід білого волосся й широкого чола дивилися кудись униз спокійні, невидющі очі, хоч розплющені, але звернені тільки у власну душу. Даса відразу збагнув, що то святий чоловік, йог, йому вже траплялись такі, вони були особливими людьми, божими обранцями, їх належало шанувати й приносити їм дарунки. Але цей, що рівно, спокійно сидів тут перед своїм так гарно зробленим і старанно замаскованим куренем з папороті, опустивши руки й заглибившись у себе, особливо сподобався хлопцеві, здався йому незвичайнішим і поважнішим за всіх, яких він досі бачив. Цього чоловіка, що наче не сидів, а ширяв у повітрі з невидющим поглядом, а проте, здавалося, все бачив і знав, оточував ореол святості, чарівне коло гідності, полум’яний вал сконцентрованого внутрішнього жару, йогівської потуги, які Даса не зважувався ні переступити, ні розігнати вітанням чи якимось іншим словом. Гідність і велич усієї постаті йога, внутрішнє світло, яким світилося його обличчя, зосередженість і цілковита невразливість, що прозирала в його рисах, випромінювала хвилі і промені, серед яких він плив, наче місяць, і той згусток духовної сили, та безмовно сконцентрована воля утворювали навколо нього таку магічну напругу, що відчувалося: навіть не підіймаючи очей, самим тільки бажанням, самою своєю думкою він здатен убити когось і знов повернути йому життя.