Hermann Hesse - Гра в бісер

Діон споважнів і на хвилинку замовк. Потім, наче повернувшись зі світу спогадів, повів далі: — Я й сам колись з великим задоволенням грався мудрістю батьків, і коли вже пішов шляхом хреста, богословські розумування не раз давали мені втіху, хоч, правда, й чимало горя. Найбільше я розмірковував про створення світу і про те, що на кінець цієї творчої праці все, власне, мало б бути довершеним, адже ж сказано в біблії: «І побачив бог усе, що створив: і воно було дуже добре». Насправді ж добре й довершене все було тільки одну мить, ту мить, поки був Рай, а вже наступної миті в довершеність увірвалися провина й прокляття, бо Адам скуштував від дерева пізнання, а це йому було заборонено. І ось знайшлися вчителі, [63] І ось знайшлися вчителі, що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог…» — Це вчення ввів єретичний єпископ Синопи Маркіон (середина II ст.), і його прийняло чимало гностичних сект. що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог, а тільки частина його, або ж підлеглий бог, деміург, і його творіння не добре, воно вийшло невдалим і на цілу світову еру прокляте й віддане злу, поки він сам, єдиний богдух, через свого сина не покладе край цій проклятій світовій ері. І відтоді — так навчали вони і так я сам думав — почалося відмирання деміурга та його творіння, світ поступово в’яне, відходить у небуття, і врешті в новій вічності більше не лишиться творіння, світу плоті, пристрасті, гріха, тілесного зачаття, народження і вмирання, а постане довершений, духовний, чистий світ, вільний від первородного гріха Адама, вільний від вічного прокляття й гніву пристрастей, зачаття, народження і вмирання. За вади цього світу ми звинувачували більше деміурга, ніж першу людину, вважали, що деміург, якби він дійсно був справжнім богом, легко міг би створити Адама інакшим або не наражати його на спокусу. Так ми врешті додумалися до двох богів — богатворця та богаотця і навіть зважувалися ганити й звинувачувати першого з них. Були й такі, що пішли ще далі й твердили, ніби світ створив не бог, а диявол. Ми гадали, що своїм розумуванням допомагаємо Спасителеві і прийдешній ері Духу, вигадували собі богів, світи, світові долі, сперечалися, провадили теологічні диспути, аж поки я одного дня схопив лихоманку і мало не помер, але й у гарячковій маячні я не розлучався з деміургом, воював і проливав кров, мої видива ставали дедалі страшніші, і якось уночі, під час найбільшої гарячки, мені здалося, що я повинен убити свою матір, щоб цим спокутувати своє тілесне народження. В тих мареннях диявол випробовував на мені всю свою силу. Проте я одужав і неабияк розчарував своїх колишніх товаришів, повернувшись до життя отупілим, нудним мовчуном, що хоча й поновив невдовзі свою тілесну силу, але втратив запал до філософування. Бо коли гарячкове маячіння облишило мене і я майже весь час спав, то, ненадовго прокидаючись, я завжди відчував біля себе Спасителя, відчував, що в мене вливається його снага. А коли я зовсім одужав, мені стало шкода, що я не можу більше так відчувати його близькість. Я почав тужити за тією близькістю, і тоді виявилося ось що: як тільки мені знов траплялось послухати диспути моїх товаришів, я відчував, що ця туга — на той час мій найдорожчий скарб — починає зникати, розпливатися в думках і словах, наче вода в піску. Одне слово, голубе мій, я поклав край своїм розумуванням і теологічним суперечкам. Відтоді я належу до простих серцем. Але я не хотів би ставати на заваді й відмовляти в пошані тим, хто знає філософію і міфологію, хто грає в ті ігри, в які я сам колись пробував грати. Якщо вже мені колись довелося визнати, що деміург і богдух, творіння і спасіння в своєму незбагненному злитті і одночасності — нерозв’язна загадка, то треба визнати й те, що я не здатен зробити з філософа християнина. Не моє це покликання».

Якось Діон, коли хтось на сповіді признався йому у вбивстві й перелюбстві, сказав своєму помічникові: — Вбивство і перелюбство — страшні й гучні слова, і за ними стоять дуже погані вчинки, ще б пак! Але я скажу тобі ось що, Йозефе: в дійсності миряни не справжні грішники. Як тільки я спробую уявити себе одним із них, вони починають здаватися мені зовсім дітьми. Вони не чесні, не добрі, не благородні, вони корисливі, хтиві, зарозумілі, злі — все це так, але як придивитись до них краще, то вони, властиво, невинні, нееинні в тому розумінні, в якому невинні діти.