Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля

Той генерал приїхав і наступного дня, але вже не сам, а з гарними дівчатами і якимось товстим поетом, цього разу стрілянини вже не було, зате вони так затято сперечалися про літературу й поетичні напрями, що аж порскали одне одному в обличчя, і я вже думав, що той генерал того поета застрелить, але вони швидко охололи й почали сваритися через одну письменницю, про яку завше казали, що вона плутає теє-то, як його, з каламарем, і що не один уже вмочив своє перо в її чорнило, а згодом ледь не дві години обговорювали одного літератора, генерал стверджував, що якби той хлоп переймався своїми творами так, як переймався чужими ваґінами, було б краще і для того літератора і для чеської літератури, а поет уперся, що, навпаки, мовляв, то справжній письменник, і якщо після Бога найбільшим творцем є Шекспір, то після Шекспіра — наш поет, про якого вони вели мову, і було це прекрасно, бо шеф, щойно вони приїхали, замовив музикантів, і ті музи´ки грали їм невпинно, без перерви, а вони з тими дівчатами страшно пили, а генерал не тільки голосно кляв перед кожним кусником і кожним ковтком, а й тяжко смалив, і щоразу як курнé, закашляється, дивиться на цигарку й кричить: що за гидоту кладуть у ці «єгиптянки»? Але смалив так, що недопалок присвічував у присмерку… а музики грали й пили, а я дивувався, бо в цих двох гостей на колінах постійно сиділи дівчата, час до часу вони піднімалися нагору до покоїв і за чверть години верталися, голосно регочучи, і ще генерал, коли ступав по сходах, запихав руку дівчині межи стегна і скаржився: де там, любощі вже не для мене, а втім, що, хіба тут з нами є якісь дівочки´? Але йшов і повертався за чверть години, і я бачив, що та панянка йому вдячна і сповнена любові, бо судилося їй те саме, що й тим двом учорашнім арманьякам і пляшкам шампана «Неіnkel Trocken» і «La Cordoba», і знову дискутували про смерть поетизму і про новий напрям сюрреалізму, що переходить до другої фази, і про заангажоване мистецтво, і мистецтво чисте, і знову гарчали до самої півночі, а тим дівчатам раз у раз бракувало шампана і їжі, так, мовби ту їжу в них вкладали і зразу ж виймали, такий вони відчували голод… потім музи´ки сказали, що вже все, що мусять іти додому, що вже не будуть грати, і той поет узяв ножички і відчикрижив з мундира генерала золотий орден і кинув його музикам, і вони грали далі, були то якісь цигани чи мадяри, і знову генерал пішов з дівчиною до покою, і знову на сходах казав, що йому як мужчині вже капут, і знову за чверть години вертався, і тоді йому на зміну йшов поет зі своєю панянкою, а музики знову складали інструменти й казали, що йдуть додому, тоді поет узяв ножички, відрізав ще дві медалі і кинув їх музикантам на тацю, а генерал узяв ножички і, відтявши решту відзнак, теж кинув їх на тацю музикантам, і то все заради тих красних панянок, а ми це коментували як щось величне, достохвальне, ніколи досі не бачене, Зденек мені шепнув, що то найвищі відзнаки, англійські, французькі й російські з Першої світової війни… генерал скинув мундир і почав танцювати, і бурчав на панянку, аби вона танцювала з ним поволі, бо він слабусь на легені і на серце, і просив циганів, щоби грали чардаш, і ось цигани почали, і генерал, викашлявшись і вихаркавшись, теж почав танцювати, і тій панянці довелося додати газу, генерал вивільнив руки, одну підняв над головою, а другою возив по підлозі, як півень, і все пришвидшував свої рухи, і від цього мовби помолодів, і панянка вже за ним не встигала, але генерал не сповільнював, а танцював далі, і при цьому цілував панянку в шийку, і музики їх обступили, і видно було в їхніх очах подив і захоплення, у їхніх очах можна було прочитати, що генерал танцює й за них, і музика єднала їх з вояком, і вони то приспішували її, то сповільнювали, у лад з танцем і завзяттям генерала, який танцював удатніше за партнерку, котра вже голосно дихала і розчервонілася, а нагорі, опершись на балюстраду, стояв товстий поет з красунею, з якою допіру був у покої, а тепер узяв її на руки, і саме в цей час зблиснули перші сонячні промені, і поет зніс ту прекрасну дівчину до тих, що танцювали чардаш, і через відчинені двері вийшов на подвір'я, офіруючи ранковому сонцю напівоголену п’яненьку панянку з розірваною блузочкою… а згодом, коли вже рушили ранкові потяги з робітниками, везучи їх до праці, приїхало генеральське авто, такий довгий відкритий шестимісний лімузин Ніspano-Suiza, спереду перегороджений склом, а ззаду обтягнутий козячою шкурою, а потім гості заплатили рахунок, той поет витратив увесь гонорар за книжку, що мала десять тисяч накладу, так само як «Життя Ісуса Христа» Йодля, але заплатив з приємністю і сказав, що відразу піде за авансом і поїде до Парижа й напише нову книжку, ще кращу, ніж та, яку щойно пропили… потім завантажив генерала у білій розхристаній сорочці з закасаними рукавами, він сидів ззаду коло панянки і спав, а спереду сидів поет з червоною трояндою за вилогою піджака, а перед ним з оголеною золотою генеральською шаблею, спершись ліктем на переднє скло, стояла та вродлива танцівниця, вона мала на собі розхристаний генеральський мундир з обрізаними орденами, поверх копиці розпущеного волосся наділа генеральську шапку, і так вивищувалася з двома пишними персами, а Зденек (казав, що вона подібна до статуї Марсельєзи, і вся компанія рушила вниз до вокзалу, а коли робітники сідали на потяг, генеральське авто їхало уздовж перону у напрямку Праги, а та дівчина з виваленими цицюлями вимахувала шаблею й кричала: «На Прагу!». Так вони й приїхали до Праги, то мусило бути щось фантастичне, потім ми довідалися, що той генерал з поетом і з дівчатами, а головне, з тою красунею в розірваній блузочці й цицями, що стирчали назовні, і з оголеною шаблею, проїхали Пржікопи і Народну алею… і поліцейські віддавали їм честь, а генерал з руками, що звисали аж до самої підлоги, сидів ззаду в Ніspano-Suiza і спав… І тоді я в готелі «Тіхота» зрозумів, що казку про те, ніби праця ушляхетнює людину, вигадали не хто інші, лиш ті, котрі тоді цілу ніч пили і їли з гарними дівчатами на колінах, оті багаті люди, які вміють бути щасливі, як малі діти, а я собі думав, що багаті люди прокляті чи що, що мазанки й піддашшя, і кисле молоко з картоплею дають людям почуття щастя і блага, що багатство — це прокляття… але здається, що й ті пашталакання про те, які щасливі люди живуть у мазанках, вигадали теж наші гості, яким було однаково, скільки вони проциндрять за ніч, котрі розкидали банкноти на всі сторони світу і почувалися пречудово… ніколи я не бачив таких щасливих людей, як ті багаті промисловці і фабриканти… як я вже казав, вони вміли забавлятися і радіти з життя, як малі бешкетники, часто роблячи одне одному на зло й вигадуючи різні фіглі, стільки у них було на все часу… і завше в розпал забави один другого спитає, чи не треба йому вагон мадярських свиней, або два, або цілий потяг? А тамтой, приглядаючись до нашого служника, як той рубає дрова, бо ці багачі завжди мали враження, що служник — найщасливіший чоловік на світі, і так дивилися замріяно на ту працю, яку вихваляли, але ніколи не виконували, а якби їм довелося її виконувати, то були б нещасні і урвалося б їхнє щастя, і ось тоді тамтой, що дивився на нашого служника, несподівано питає: «У Гамбурзі мав бути корабель коров’ячих шкір з Конго, не знаєш, що з ним?» І той перший, мовби йшлося не про корабель, а про одну шкуру: «А скільки я мав би з того відсотків?» А той другий сказав, що п’ять, а той перший сказав: «вісім, бо тут є ризик, що будуть там хробаки, ті негри погано солять»… і ось перший простягає руку і каже: сім… хвилю дивляться одне одному в очі, а потім тиснуть руки… і вертаються до панянок, і тими самими руками гладять голим дівчатам перса і узгірок розчесаних кучериків на животику, і цілують його повними вустами, мовби втягують вустриці чи висмоктують варених слимаків, але, купивши або продавши потяг поросят чи корабель шкур, вони мовби зразу молодіють. Декотрі з наших гостей тут купували й продавали цілі вулиці з кам’яницями, один навіть продавав і продав град [13] Град — історична частина давніх міст, переважно оточена фортечним муром. і два замки, тут було куплено й продано цілу фабрику, генеральні представники фірм домовлялися тут про постачання пакувальних матеріалів для всієї Європи, узгодили тут позичку на півмільярда крон комусь там на Балканах, продали два потяги амуніції, відіслали зброю для кількох арабських полків… а все таким самим робом, за шампаном, панянками і французьким коньяком, і з видом з горішнього вікна на освітленого служника, що рубав дрова… Після прогулянок місячної ночі в парку починалася забава в сліпу бабу, яка завше завершувалася в копицях сіна, яке шеф теж мав у стодолі для декорації, як і того служника з сокирою, гості поверталися на світанку, у волоссі й на одязі повно сухого сіна, усі щасливі, наче після театру… і роздавали нам і музикантам стокронові папірці, повні жмені стокронок, з багатозначним підморгуванням, мовляв, ми нічого не бачили й нічого не чули, хоча завше чули і бачили все, а наш шеф кланявся з візка, яким тихо проїжджав на ґумових колесах з покою до покою, пильнуючи, аби все було гаразд, аби ми уволили кожне бажання гостей, бо наш шеф усе передбачив, навіть якщо хтось під ранок затужив за свіжим молоком чи за холодними вершками, все було на місці, і на блювання ми мали у викахльованих туалетах такий пристрій, таку одноособову блювачку з блискучими хромованими держаками, і колективну блювачку, що скидалася на довгий кінський жолоб, над яким було поруччя, отже, гості стояли, тримаючись за ті віжки і ригали в товаристві, взаємно підбадьорюючи одне одного, хоча я, коли блював, то соромився, навіть тоді, коли ніхто мене не бачив, але багачі ригали так, мовби то було частиною забави й ознакою доброго виховання, а коли вже все виблюють, то верталися зі сльозами в очах, аби за хвилю їсти й пити зі ще більшим апетитом, як старі слов’яни… А метрдотель Зденек був справжній метрдотель, він навчався в Празі в «Червоному Орлі», там був один старий метрдотель, який їх учив, той метрдотель служив особистим кельнером у шляхетському казино, куди заглядав сам ерцгерцоґ д’Есте, отож Зденек обслуговував так, ніби перебував у творчому трансі, Зденек взагалі сприймався як гість під час забав, бо завжди був гостем наших гостей, на кожному столику у нього був свій келих, з якого тільки надпивав, і завше зі всіма цокався на здоров’я, ходив, носив страви, усе, як у сні, такими плинними рухами, мовби хтось йому невпинно загрожував зіткненням, мав красиві й елегантні рухи тіла без огляду на те, що робив, і ніколи й на хвильку не присів, завше стояв, і завше знав наперед, чого забагнеться відвідувачу у той чи інший момент. А раз пішли ми зі Зденком на гульки, Зденек мав таку графську манеру, що проциндрював геть усе, що заробив, за межами «Тіхоти» він поводився точнісінько так само, як наші гості у нас, і ще йому лишалося досить, аби ми могли вернутися таксівкою, будив корчмаря у найзачуханішій сільській корчмі і наказував збудити музикантів, і вони мусили грати, а Зденек ходив від хати до хати й будив усіх, хто спав, і запрошував до корчми випити за його здоров’я, а потім там грали музики і були танці до самого рання, а коли випивали все, що мав корчмар у пляшках і в бочках, тоді Зденек будив власника бакалії і купував цілі кошики пляшок і все роздавав старим бабам і дідам, і платив не тільки за те, що випив у шинку, а й за ті всі солодкі міґлики, все, що роздарував, і сміявся, і був щасливий саме тоді, коли все витратив. І ще, такий він уже був, раптом почне блефувати, позичає двадцять галерів, мовляв, не має сірників, купує сірники і запалює папіросу, він, той, хто любив припалити сиґару скрученою десятикронкою від каміна в шинку… а потім ми верталися, і музики грали нам услід, а як був ще час, то Зденек викуповував усі квіти в садівника і розкидав на всі боки гвоздики, ружі і хризантеми, а музики відпроваджували нас аж за село, а оздоблене квітами авто везло нас до готелю «Тіхота», бо той день, а точніше, ніч, була в нас вільна.