Я обслуговував англійського короля
Слухайте уважно, що я вам зараз скажу.
Моє щастя завше полягало в тому, що зі мною траплялося якесь нещастя. Отже, я покинув готель «Тіхота» з плачем, бо шеф вирішив, що то я підступно замінив Бамбіно ді Прага на фальшивого празького Ісусика, мовби то я все підлаштував, аби привласнити чотири кілограми золота, хоч то був не я, і ось знову приїхав з такою самою валізою новий кельнер, а я подався до Праги і там на вокзалі мав щастя, що мене зустрів пан Вальден. Він, власне, виїжджав на провінцію і знову з ним був тягоноша, той сумний чоловік, що носив на плечах у наплічнику обидва пристрої, вагу й машинку для краяння салямі… і пан Вальден написав мені рекомендацію до готелю «Париж», а на прощання погладив мене з любов’ю в очах, приказуючи: «Бідолашку мій, тримайся, ти ще маленький, але від малого, небораче, ти колись таки ще допнешся до більшого», і гукав мені: «Ще побачимось», а я стояв і довго махав йому, потяг уже давно від’їхав, а на мене чекала вже нова пригода. Зрештою, в готелі «Тіхота» я почав побоюватись. Усе почалося з того, що наш служник, у нього була кішка, яка чекала тільки на нього, доки він прийде зі своєї дивної служби, або чекала на дворі, дивлячись, як він рубає дрова, щоб його бачили наші гості, і та кицька, вона була для нього всім, навіть спав з нею, але за кицькою раптом став воловодитися коцур, а кицька тілько муркотіла і не верталася домів, а наш служник спереживався на áмінь, шукав її всюди і раз у раз роззирався, чи не йде та його Міля, а він, той наш служник, частенько любив розмовляти сам з собою, і щоразу, проходячи повз нього, я чув, як неймовірне стає реальним… з тих його монологів я довідався, що він сидів у криміналі, що сокирою зарубав якогось шáндаря, який ходив до його жінки, а жінку сперіщив поворозкою так, що довелося завезти її до шпиталю, а він, діставши за це п’ять років, сидів з одним злочинцем з Жижкова, який послав дитину за пивом, а дитина загубила решту з п’ятдесяти крон і той мугиряка так розізлився, що поклав руки своєї донечки на пеньок і відрубав їх, ось перший випадок, коли неймовірне стало реальністю, а другим його співв’язнем був чоловік, що застукав свою жінку з якимось подорожнім і, забивши її сокирою, вирізав їй теє-то, як його, а подорожній під загрозою смерті від сокири мусив той пиріжок з’їсти, а відтак подорожній від того жахіття вмер, а вбивця зголосився сам, і так ото неймовірне здійснилося вдруге, а за третім разом, то був він сам, бо він так вірив своїй жінці, що коли побачив її з шандарем, розрубав йому сокирою плече, а той прострілив йому ногу, отож і отримав наш служник п’ять років, щоб неймовірне здійснилося… а якось той коцур прийшов до служникової кицьки, і він того коцура притиснув цеглою до муру і сокирою перебив йому хребет, кицька почала оплакувати свого коцура, але наш рубач так міцно придушив коцура до заґратованого вікна, що він здихав там два дні, і скінчив так, як той шандар, а кицьку вигнав, і вона ходила по стіні, але додому вернутися не сміла, а відтак пропала, певно, її наш служник забив, бо він був надто ніжний і вражливий, і такий чуйний, що геть усе розв’язував сокирою, як зі своєю жінкою, так і з кицькою, бо страшенно ревнував хоч до шандаря, а хоч до коцура, а на суді шкодував, що замість плеча не відрубав тому шандареві голови разом з каскою, бо шáндар лежав у ліжку з його жінкою з каскою на голові і з ременями та пістолетом… а головне, що це він збрехав шефові, мовби я хотів украсти празького Ісусика, мовляв, у голові мені сидить лиш одне — якнайскоріше розбагатіти, навіть ціною злочину, і шеф злякався, бо все, що рубач казав, було святе, але ж у нас ніхто б ніколи не міг собі нічого дозволити, бо той рубач мав таку силу, як п’ятеро дужих хлопів… одного разу, а потім щодня пополудні, я бачив нашого рубача, як він сидить у дитячій хатці і щось там робить, певно, бавився ляльками і ведмедиками… підмінити Бамбіно, та я б до такого й не додумався, я бажання подібного не мав… і от він мені якось каже, що йому не сподобається, якщо я ще раз колись зайду в дитячу хатку, що він уже мене раз там бачив зі Зденком, і додав, що тоді неймовірне може стати реальністю вчетверте… і показав мені того коцура, що з перебитим хребтом просто коло мого вікна мучився два дні, і щоразу, коли я проходив, нагадував, показуючи на мумію того коцура, що такий кінець чекає всіх, хто в його очах згрішить, і двома пальцями тицяв на свої очі… За якусь дурничку, хоча б за те, що я бавився його ляльками, він мене якщо б і не забив, то точно прибив би, щоб я вмирав так само довго, як той коцурик, який провинився лише тим, що упадав за його кицькою… Та мало того! Тут, на вокзалі, я раптом збагнув, як сильно отупів за ці півроку в готелі «Тіхота», пасажири займали місця у вагонах, провідники давали знак свистками панові черговому по станції, а я бігаю від одного до другого й питаю: «Прошу?» А коли черговий свистав, мовби питаючи, чи все готове до від’їзду потяга, чи всі двері замкнені, я підбіг до нього й запитав ґречно: «Прошу?» Потяг відвозив пана Вальдена, а я йшов празькими вулицями і знову зі мною сталося таке, що коли поліціянт, який керував рухом на перехресті, пронизливо засвистав, я з розбігу бухнув йому на ноги валізку й запитав: «Прошу?» Отак я і йшов собі вулицями, аж доки дійшов до готелю «Париж».
Читать дальше