Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля

І ось тепер щочетверга біржовиків обслуговував я, Карел уже не повернувся. А то були люди, як і всі багачі, забавні та веселі, як цуценята, а коли пощастило їм з якоюсь оборудкою, то могли витрачати й роздавати банкноти, як ті різники, що вигравали у фербля [15] Фербель — гра в карти. . Але різники, граючи у фербля, не раз закінчували тим, що верталися додому через три дні без брички і без коней, без худоби, яку купили, бо все програвали в карти і приходили додому пішки з батогом у руці. Ось і ці біржовики іноді, програвши на біржі, так само витрачали все до решти, і, сидячи в сепаратці, дивилися на світ такими очима, як Єремія на палаючий Єрусалим, протринькуючи останні гроші, а платив їх уже той, хто виграв на біржі, кому пофортунило. А я поступово завойовував довір’я тих панянок, які сиділи в кав’ярні й чекали, коли закінчиться біржа, щоб потім спуститися у всій своїй красі до сепараток, з самого ранку в готелі «Париж» світилися світлá, увесь готель сяяв, як люстра, яку забули вимкнути, і байдуже — одинадцята ранку чи вечора, чи тільки смеркає, чи вже глибока ніч або й світанок. Найдужче я любив обслуговувати сепаратки, які панянки називали кабінетами побачень, павільйоном обстежень або відділом терапії. Тим часом біржовики, котрі ще були при силі, намагалися споїти панянок найкоротшим шляхом, аби згодом поскидати з них блузочки й сукенки, а потім до знемоги качатися з ними на обтягнутих шовком канапах і кріслах так, як їх Господь сотворив, а закінчували ті біржовики абсолютно знеможені, деякі мали такий вигляд, ніби після любощів зазнали серцевого нападу, так їх виснажувало оте милування в незвичних позиціях, словом, у відділі терапії чи у так званому павільйоні обстежень було завше весело. Дівчата, яким випав обов’язок реанімувати гостей, ставилися до цього добросовісно, бо тут, як я помітив, платили найбільше, старші біржовики безупинно сміялися й жартували, і сприймали те роздягання панянок як спільну гру в фанти, повільно, не перестаючи цмулити й принюхуватися до кришталевих келихів з шампаном чи коньяком, вони роздягали панянку просто на столі, куди панянка сама лягала, і довкола її тіла стояли келихи й тарілки з кав’яром, салатами і покраяною угорською салямі, вони нап’ялювали окуляри і приглядалися до кожного вигину чарівного жіночого тіла і просили, як на якомусь показі моди або в студії малярської академії, щоб дівчина сіла, випростала ноги, вклякла, спустила ногу зі столу, погойдала босими ніжками, ніби мила ноги в потоці, і ніколи ці старші біржовики не сперечалися, яка частина тіла має бути обернена в їхній бік, яка має бути ближча, отож усі вони з великим захватом, що співмірний хіба з захватом малярів, котрі переносять на полотно краєвиди, що їх зворушили, отак і ті старі пердуни, з неослабним натхненням розглядали зблизька крізь окуляри то зігнутий лікоть, то розпушене волосся, то стопу й кісточку, потім животик, а інший тим часом вже вкотре розтулював гарненькі половинки дупці і з дитячим захватом дивився на те, що в цю хвилину бачив, третій захоплено скрикував, спрямовуючи погляд у стелю, мовби самому Богу дякував за те, що може дивитися на розкинуті ноги панянки і торкатися пальцями або вустами того, що йому сподобалося найдужче… відтак уся сепаратка іскрилася не тільки від яскравого світла, що лилося зі стелі з пергаментного абажура, а й від руху келихів, а особливо від іскор чотирьох пар лінз в окулярах, які рухалися, наче рибки в освітленому акваріумі. Наситившись баченим і завершуючи обстеження, вони наливали панянці шампана, дівчина сиділа на столі, а вони цокалися з нею, називаючи її на ім’я, вона брала зі столу все, що забажала, а старші пани галантно жартували, тоді як в інших сепаратках дзвенів веселий сміх, який часом переривала тиша, і я частенько думав, чи не втрутитися мені, чи не лежить там труп або вмираючий біржовик… А потім ті старигані зодягали панянку, наче перемотуючи фільм від кінця до початку, бо так, як її роздягали, так її й одягали, але без жодного збайдужіння, яке зазвичай настає опісля, натомість — сама галантність, яка була й спочатку… під час розрахунку завше платив один біржовик, давали метрдотелеві на пиво, а я отримував сотку, і вони відходили розпромінені, заспокоєні, наповнені красивим видовищем, якого їм вистачало на цілий тиждень, і вже від понеділка тішилися, що в четвер проведуть обстеження іншої панянки, бо ці відвідувачі ніколи не обстежували одну й ту саму панянку вдруге, щоразу мусила бути інша, либонь, аби здобути репутацію у світі празьких повій. І щоразу панянка, та, що її обстежували, залишалася у сепаратці… чекала… а коли я прибирав зі столу і ніс уже останню тарілку, знаючи з самого початку, що буде далі, бо це стало уже традицією, дівчина дивилася на мене так ласо, мовби я був кіноактором, те обстеження так її заводило, вона так дихала, що не могла встати й піти, і так ото й сталося вперше, а потім щочетверга я мусив докінчувати те, що розпочали старпери, бо всі ті панянки завше кидалися на мене з таким запалом, з такою жагою віддавалися мені, наче робили це вперше… і впродовж тих кількох хвилин я почувався гарним, високим і кучерявим, у мене було, ні, не враження, не відчуття, а переконання, що я король цих вродливих панянок… а все тому, що їхні тіла під час обстеження були настільки випещені очима, руками і язиками, що після того розглядання дівчата не мали сили піти, і лише відчувши, що раз або два сягли вершини, вони оживали, в очі повертався спокій, пелена, що їх застилала, відступала, і вони дивилися на мене знову нормально, і знову я ставав для них коротуном кельнером, який, замінюючи когось гарного й сильного, виконав те, чого від нього бажали, і робив я це кожного четверга зі щораз більшою охотою і хистом, а колись цей привілей належав звільненому кельнерові Карелові, у якого був для цього неабиякий нахил і здібності, і любов, хоча й мені теж цього не бракувало… Та, мабуть, був я в інших справах добрий, якщо всі дівчата віталися зі мною перші, коли зустрічалися зі мною в ресторані чи на вулиці, уже здалеку кланялися, уже здалеку, щойно мене забачать, махали хусточкою чи баламкали торбинкою, а коли не мали нічого в руках, то бодай приязно махали мені ручкою… і я їм кланявся або широким змахом капелюха поштиво роздавав поклони, а потім випрямлявся і задирав підборіддя, щоб почуватися вищим на подвійних каблуках, щоб стати вищим на кілька сантиметрів… І ось я став почуватися вищим, ніж був насправді. На вихідні почав форсити, залюбився в краватки, бо краватка, то така річ, що спочатку вона робить костюм, а потім костюм робить чоловіка, і я купував краватки такі, як носять наші гості, але й цього мені здалося мало, я увесь час згадував, а, згадуючи, відчиняв ту шафу з речами й одягом, які забували в нашому готелі гості, і там я бачив краватки, яких ніде й ніколи не здибав, і до кожної на тонкій ниточці було прикріплено карточку, одну з краваток забув тут Альфред Карніол, гуртовий купець з Дамаска, другу Саламон Піговатий, генеральний представник з Лос-Анджелеса, третю Йонатан Шаплінер, власник прядилень зі Львова, і четверту, і п’яту, цілий тузінь краваток, і я мріяв одну з таких краваток зав’язати, і ні про що інше не думав, тільки про таку краватку, я мав три на вибір: одна була голуба, наче з металу, друга бордова з тої самої тканини, як і та голуба, вони виблискували, мов крильця рідкісних жучків або крильця метелика, ах, злегка розхристаний літній піджак, рука в кишені, і щоб від шиї до пояса звисала така дивовижно елегантна краватка, коли я приміряв її перед дзеркалом, то навіть тамував подих… я дивився й бачив, як іду Вацлавською площею і Народною Алеєю, і раптом завмер! — назустріч мені йшов я сам, і я помітив, що й інші перехожі, особливо елеґантно вбрані, злякалися моєї краватки, якої ще не бачили ніколи, ніде й ні на кому, а я собі недбало чвалаю у розхристаному піджаку, щоб усі, хто розуміється, могли побачити ту краватку, отак я, стоячи перед дзеркалом у мансарді готелю «Париж», недбало розв’язував ту блискучу бордову краватку, і тут зауважив іншу, якої раніше не помічав, а та краватка, то була таки моя краватка! Вона була біла, з грубої, але дорогої тканини, всіяна синіми цятками, точніше блакитними, як незабудки, а ті цятки були виткані так, що здавалося, ніби вони наліплені, і блищали, як жужіль, а на ниточці висіла картка, яку я відв’язав, там було написано, що краватку забув у нас князь Гогенлоге, я зав’язав її і глянув на себе в дзеркало, я настільки погарнішав у цій краватці, що здалося, немов з тієї краватки спливло на мене трохи запаху князя Гогенлоге, отож я злегка припудрював собі носа і виголене підборіддя і йшов на вулицю до Представницького будинку, а потім крокував по Пржікопах, зазирав у вітрини, і справді, я був провидцем, бо яким я бачив себе в мансарді, так воно й вийшло, ах, що там гроші, вони є майже в кожного, хто має особливу краватку, елегантний костюм і замшеві мешти і несе, наче шпагу, парасольку, але такої краватки, яку мав я, тут не мав ніхто, відтак увійшов я до крамниці чоловічої білизни, і щойно увійшов, одразу став об’єктом зацікавлення, і центром була та краватка, бо що-що, а краватку я вмів зав’язати, отже, об’єктом зацікавлення був я, я замовив і оглянув кілька муслінових сорочок, а потім, щоб додати собі шику, попросив, аби мені подали білі хустинки, а ще попросив продавчиню, щоб вибрала мені з тузіня одну і вклала в нагрудну кишеньку, так, як то тепер носять, а вона усміхнулася й сказала: ви жартуєте, ви, що вмієте так гарно зав’язати краватку… вона взяла хустинку, і я тепер міг це простежити, бо досі ніколи не вдавалося мені з цим упоратись, вона взяла хустинку й поклала її на ляду, і так, наче брала сіль з сільнички, взяла хустинку трьома пальчиками за саму серединку, делікатно підняла, легко струсила, утворивши гарні фалди, потім другою рукою стисла ті складки, загорнула, і засунула мені хустинку в кишеньку, витягши троянду, яка там була, я їй подякував і заплатив, а натомість отримав дві пачки з гарною сорочкою і п’ятьма хустинками, перев’язані золотою стрічкою, потім я зайшов до крамниці чоловічих тканин, і там моя біла краватка з блакитними цятками й біла хустинка, що визирала білими кутиком і вушками, гострими, як ріжки скручених липових листочків, зачарували очі не тільки продавчинь, а й двох елегантних панів, котрі, побачивши мене, навіть загойдались і скаменіли, і так тривало з кілька хвилин, доки вони відновили втрачену довіру до власних краваток і хустинок… а я вибрав собі крам на костюм, на який не мав при собі грошей, і зупинився на «естерґазі», англійській тканині, я попросив, щоб винесли її мені на вулицю, щоб побачити, який вигляд вона має на сонці, і мене відразу взяли за клієнта, який знається на крамі, і, винісши мені цілий стос тканин, позагортали краєчки, щоб я міг сповна уявити мій майбутній костюм на міських вулицях, я ґречно подякував і засмутився, але підручний продавця сказав, що такий клієнт, як я, цілком слушно вагається і зволікає з купівлею, що завтра теж буде день, і цю матерію я зможу собі купити будь-коли, а фірма «Генріх Піско» цілком спокійна, бо такий крам у Празі має тільки вона. Отже, я подякував і вийшов, і перейшов на другий бік вулиці, так якось те все ошелешило мене, я навіть схилив трохи голову і насупив брови, щоб на чолі з’явилися шляхетні зморшки, мовби я в задумі, а потім сталося таке, що утвердило мене в думці, буцімто завдяки цій краватці я неабияк змінився, бо там ішла панянка Вєра із сепаратки, та, що була останнього четверга з біржовиками в павільйоні обстежень, та, яка знала мене з кав’ярні, вона помітила мене, і я бачив, що хоче по-приятельськи помахати мені торбинкою і білими рукавичками, які тримала з ремінцем торбинки, але раптом передумала, ніби обізнавшись, ба й узагалі не впізнала того, хто запропонував їй себе, щоб після того, як її розпалили старші пани, могла піти від нас додому… але я не зрадив себе і вдав, що я хтось інший, вона озирнулася і пішла далі, переконана, що помилилася… а то все та біла краватка й хустинка. Але біля Прашної Брани, куди я дійшов, аби знову прогулятися по Пржікопах, почуваючись переможцем, навпроти по той бік вулиці крокував у білій кучмі свого сивого волосся мій метрдотель, пан Скржіванек, він ішов, не дивлячись на мене, але я знав, що він мене бачить, пройшов мимо, а я затримався, так, ніби він мене закликав, я дивився на пана Скржіванека, і він теж зупинився, розвернувся і підійшов, дивлячись мені просто в очі, а я знав, що він бачить тільки краватку, що бачить, як біла краватка шпацерує по Пржікопах, не бачив нічого іншого, тільки шпацеруючу краватку… і пан метрдотель, який усе знав, дав мені зрозуміти поглядом, що знає, звідки та краватка, і знає, що я позичив її собі без дозволу. Дивився на мене, а я подумки запитував: звідки ви, пане метрдотель, це знаєте? А він розсміявся і відповів уголос: «Звідки знаю? Та ж я обслуговував англійського короля»… і пішов далі. І хоча світило сонце, а мені мовби потемніло, ніби я був лампою, яка щойно розгорілася і в якій пан метрдотель відтяв ґнотик, або — напомпованою шиною, з якої пан метрдотель викрутив ніпель, я йшов і чув, як витікає з мене повітря, бачив, як, ідучи, перестаю світити і сам уже нічого не бачу, мені здавалося, що так само, як я, обвисла й та краватка, і хусточка, мовби я пробігся під зливою…