Богумил Грабал: Барон Мюнгавзен

«Судячи з деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти клясиків!!! Жахіття!!! Він не вартий навіть стати коло Неруди. Гашек у цілому свому „Швейкові“ на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг вже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров'ю і жагуче. І ще одно: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками? Скільки ти пропиячив зі своїми „критиками“ і „рецензентами“ по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидарас або імпотента. Надто оті його словечка, нібито народні, усі їх варто виставити на суд. А взагалі — це об'єкт для неврологічних досліджень».

«Виглядаєте Ви, як поштивий батько сімейства, котрий з нудьги длубає в носі, й мене аж злість бере, коли подумаю, що й ви з Брно. А тому валю вам просто в очі, руба в зуба: і не сором тобі, старий, засцяний пияцюро!»

« Досить Грабала ! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

На роботу Гантя їздив уранці. В трамваї він сів собі, вийняв з течки «Геральд трибюн» і вдавав, ніби пильно вичитує останні новини.

— Ех, тоті капіталісти, аж зі шкури пнуться! — раптом виголосив він. — Я би їм показав політику з позиції сили!

Але пасажири дивилися в інший бік. Тоді незворушний Гантя розгорнув «Франкфуртер альгемайне», якусь хвилю нібито зосереджено читав, а тоді заходився коментувати:

— Золоті панове! Коли я таке читаю, то аж щось зі мною ся робе! Хто, власне, виграв ту війну, а хто її програв? — За мить він вибухнув сміхом: — Ой, тримайте мене! Конрад Аденауер виступив на захист західної культури! У Колюмбійському університеті! Людоньки, чуєте? В університеті! Шкода таки, що нас не дев’яносто мільйонів!

Тут він закахикав, а коли роззирнувся, шукаючи співчуття в очах пасажирів, спостеріг, що ті очі ковзають по ньому, а погляди їхні зустрічаються десь поза ним; усі поводилися так, наче його тут узагалі не було, мовби дивилися крізь нього. Проте Гантя не втратив гарного настрою, бо любив оте відчуття, коли люди заздрять комусь, хто знається на чомусь. Отже, він склав німецьку газету, любовно розгорнув останнє число «Юманіте» і знову помахав перед носами присутніх цим поважним виданням. Втім, і цього разу йому не сподобалося прочитане.

Гантя відклав газету й зажурено мовив:

— Де ж ся поділа пиха французів?! Де їхній гонор?! Люди добрі! Фон Мантойфель і Гудеріан, той старий рубака, на конференції в Парижі, га? Мене вже шляк трафляє!

Поволі він склав усі три газети, оті газети, що їх знайшов серед старих паперів, газети, в яких розумів хіба що імена й назви, і висів з трамваю.

Тут-таки за рогом зайшов до молочарні, де щодня купував молоко для котів.

— Скільки тамтих котів маєте? — спитала молочарка.

— Скільки? Шкода, що пані не буде при тім, коли за хвилю відчиню свій склад. Бо як не вспію відскочити, то мене тая гурма котяча задопче. Але ви чули?

— Що?

— Страшна пожежа на пристані в Голешовицях цеї ночі. Корабель зі збіжжям горить, а розпечені зерна прискають на всі боки, тож пожежники вже навіть не гасять його, як і сусідні дільниці: Лібень і Бубни. Стихійне лихо!

— Лише того нам бракувало, — заломила руки молочарка. — Але скільки маєте котів?

— Дівочко… о пардон, ласкава пані… небагато. Тепер, як нам шестеро коцурів звар'ювало, бо їм ся в голові від нявчання покрутило, то зосталося лише дванадцять. То є повна катастрофа, як на кота нявкіт нападе. Лізе тоді псяюха хоч би й на стелю.