Богумил Грабал: Барон Мюнгавзен

— Знаєш, котра година? Одинадцята!

— Е-е, до вечора ще купа часу, — усміхнувся Гантя. — Але одно маленьке питання: чи не заїжджало до нашого подвір'я таке велике авто?

— Яке авто? — перелякався шеф.

— Ну — авто. Втім, бачу, не заїжджало. Бо, власне, мав я балачку з нашою верхівкою і, видається мені, чекає нас маленька несподіванка.

— Христе Боже! Нічого так не боюся, як отих твоїх маленьких несподіванок! Гантьо, признайся, що ти там знову наплів? Завше мусиш нас впакувати до якоїсь халепи. А могли б ми мати тутка таке спокійне життя! — вимахував руками шеф. — І після цього спробуй заснути…

— Така вже моя натура, — відказав Гантя. — Терпіти не можу навіть у футболі рахунку шість-нуль або п'ять-нуль. Тоді мені бракує драматичної напруги. Я навіть звичайне життя мушу драматизувати. Люблю, наприклад, рахунок шість-п’ять або чотири-чотири. Одним словом, коли ліпша команда програє свій найважливіший матч, в якому не тільки не використала двох пенальті і три рази влупила в брамку, а два рази в слуп, але ще й загнала м’яча у власні ворота.

— Он ти який! А знаєш — ти є небезпечний тип.

— Так, це правда. Але змінимо платівку. Що чувати в кіні, шановна пані? Будете знову крутити кримінал? — засміявся він. — Зроблю вам інтерес і куплю собі аж три «пінгвіни». Го! Го! Чи ви собі уявляєте, що то буде творитися, коли лорд Олівер зачне шпацірувати по кіні з розчерепленою головою в руках? Знаєте, пані, ким був той Гамлет?

— Ні… — усміхнулася Марженка.

— То був фраєр з доброю фантазією. Хлоп, котрий сприймав усе дуже серйозно. Рекордсмен, що вкінці виписав своє кредо власною крівцею, коли труп його панни саме плив за течією… От!

— Боже, ти знову пив! Добра буде нині праця!

— Пив?.. Я?.. А якщо навіть і так, то це тільки звичайна дезинфекція, гігієна, спадщина античної Еллади… — засміявся добродушно Гантя.

— Але ж я буду мати ніч! — зітхнув шеф і звернувся до прибиральниці з «Метро»: — Зараз вам випишу квитанцію. — А вертаючись до ваги, мурмотів: — І що я кому злого зробив?

Марженка незадоволено глянула на шефа і поскаржилась Ганті:

— Страх якийсь. Зовсім як у «Сні літньої ночі». Аби ви знали, пане Гантя: я скінчила ліцей, мала помешкання на одинадцять покоїв і були в мене кухар, візник і покоївки, а садівник щодня заходив питати: «Яких квітів маю нині принести, ясна пані?» А тут таке ставлення! Самі знаєте, нема ще десятої, а він верещить: «Вже одинадцята!» Те саме встругне зі мною вполудні, дурник такий. — Вона зморщила чоло, кидаючи погляд в бік ваги. — Маю йти на обід, а він дивиться на годинника, на годиннику пів на першу, а той уже горлає: «Раз-два на обід! Вже п'ятнадцять на другу». І лечу я до їдальні, а там, аби вспіти з’їсти, мушу брехати, що знаходжусь у поважному стані. Глитаю той обід, як ошпарена, а як ся вертаю, той блазень дивиться на годинника, стрілка показує першу, а він рипить: «Де ви пропадали? Вже п’ятнадцять на третю, я не встигну пообідати!» Я хутко заступаю його на вазі, він вибирається, зиркає на годинника, там є п’ятнадцять на другу, а він мені просто в очі: «О, перша година, раз-два буду назад». А коли вертає, годинник показує пів на третю, а він потирає руки і хвалиться: «Але ж я крутнувся, допіру за п'ятнадцять друга!» — Вона заломила руки. — Боже, кромішнє пекло!

— Так, Марженко, — погодився Гантя. — Зі мною, наприклад, ходив до школи оден хлопець, Гангала називався. «Кілько буде три плюс три?» — питає його вчитель. А Гангала каже: «Сім». Учитель лусь його в чоло! І знову: «Кілько буде три плюс три?» І знову: «Сім». Ціла кляса шматувала йому штани різками… І знову: «Кілько то є три плюс три?» А він, як заведений: «Сім». При тому Гангала мав такий впевнений писок, що навчитель мусив скочити до кабінету і звіритися з підручником. Цілий рік бігав туди й сюди і дійшло до того, що вже навіть таблиці множення перестав довіряти. Доки нарешті через того Гангалу і через такі нібито прості рахунки з глузду не з’їхав… Як ся маєш, старий слоню?! — загукав раптом Гантя Антосьові, колишньому кельнерові з «Пратеру», котрий саме в’їжджав на подвір’я з візочком, весело махаючи забинтованою рукою.

Шеф почав порпатися в пакунках.

— Але ж, пане Антосю, ті пакунки мокрі!

— Тільки спокійно, шефе, тільки спокійно! Тут треба зимну кров… Певно, ті пакунки звільгли від ранкової роси.

— Від роси? — зойкнув шеф. — Ну, то п’ять кіл тої ранкової роси треба відрахувати. — Він і далі порпався в роздертім мішку. Щось випало і задзенькотіло на бруківці.