• Пожаловаться

Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля

Здесь есть возможность читать онлайн «Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. Город: Київ, год выпуска: 2009, ISBN: 978-966-7047-87-0, издательство: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, категория: Классическая проза / на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров:

любовные романы фантастика и фэнтези приключения детективы и триллеры эротика документальные научные юмористические анекдоты о бизнесе проза детские сказки о религиии новинки православные старинные про компьютеры программирование на английском домоводство поэзия

Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:

Богумил Грабал Я обслуговував англійського короля

Я обслуговував англійського короля: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Я обслуговував англійського короля»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Богуміл Грабал (28.05.1914–3.02.1997) Чехія Богуміл Грабал, видатний чеський письменник, народився перед самим початком Першої світової війни. 1919 року переїжджає у містечко Німбурк, де його вітчим працював директором пивного заводу. 1935 р. Грабал вступає на юридичний факультет Карлового університету. Під час Другої світової війни працював телеграфістом і черговим на залізничній станції, після війни страховим агентом і комівояжером, що, як і наступні його професії, знаходить відображення у творчості. З 1952 до 1959 рік Грабал працює, пакувальником макулатури, а згодом робітником сцени в театрі. Якщо не враховувати ранніх поетичних спроб, то перші свої значні твори Грабал створив на четвертому десятку життя, а опублікував лише в шістдесяті роки. Деякі його книги, зокрема, «Я обслуговував англійського короля», не були опубліковані вчасно з політичних міркувань. За життя письменника побачили світ такі його книги: «Перлина на дні» (1963), «Штукарі», «Уроки танцю для літніх і просунутих» (1964), «Поїзди особливого призначення» (1965), «Я обслуговував англійського короля» (1971), «Надто гучна самотність» (1977), «Арлекінові мільйони» (1981) та інші. З лютого 1997 року, намагаючись погодувати голубів з вікна лікарні, письменник випав з п'ятого поверху. Вважають, що він міг здійснити самогубство, оскільки подібне падіння описане у деяких його творах. Урна з прахом Богуміла Грабала похована на сільському цвинтарі в сімейному склепі під Прагою.

Богумил Грабал: другие книги автора


Кто написал Я обслуговував англійського короля? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.

Я обслуговував англійського короля — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Я обслуговував англійського короля», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Шрифт:

Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Найприємнішими відвідувачами нашого готелю були для мене мандрівні крамарі. Не всі, бо були між ними й такі, чий товар був пса вартий, агенти на здохлу рибу. Найдужче я любив одного грубаса, коли він прийшов до нас уперше, я відразу побіг до самого шефа, аж той перелякався і запитав, що сталося? А я пробелькотів: «Пане шеф, маємо тутка щось поважне». І тоді шеф пішов подивитися, і справді, ніколи в нас ще не було такого товстуна, пан шеф мене похвалив і вибрав для нього номер, у якому той крамар відтоді завше ночував, там було спеціальне ліжко, під яке наш коридорний підклав чотири коци та ще й зміцнив його дерев’яними брусами. І цей крамар прекрасно спрезентував нам свій товар, ще з ним був якийсь помічник, він носив на спині щось тяжке, як вокзальний носильник, щось схоже на велику друкарську машинку. А увечері, коли той агент вечеряв, він, власне, вечеряв завше таким робом, що брав карту наїдків, дивився на неї так, мовби нічого не міг собі там вибрати, а потім казав: «Отже, крім лівера з кислою капустою, прошу приносити по черзі всі головні страви, коли доїдатиму одну, несіть наступну, аж поки не скажу доста». А коли наїдався, змолотивши десять обідів, то поринав у мрії й казав, що хотів би чогось на зуб, і на початок то було завше десять дек салямі. Раз, коли шеф йому подавав, цей агент узяв жменю монет, відчинив двері і кинув їх на вулицю, а з’ївши кілька плястерків салямі, мовби зі злості знову набрав повну пригорщу монет і шпурнув їх на вулицю, а тоді, розгніваний, сів, а почесні бувальці дивилися на нього здивовано, а потім дивилися на шефа, а той не мав іншого виходу, як встати, вклонитися й запитати: «Навіщо ви розкидаєте дрібняки, якщо можна спитати». А той агент мовив: «А чому б мені не кидати дрібняки, якщо ви, власник цього закладу, щодня шпурляєте на вітер десятикронові папірці», і шеф повернувся до свого столу і переповів його слова почесним бувальцям, а ті занепокоїлися ще дужче, тоді шеф зважився, вернувся до грубасового столу та й каже: «Перепрошую, якщо можна, бо йдеться в такому випадку про моє майно, ви можете розкидати гроші де завгодно, але до чого тут мої десятикронки?» А грубас устав та й каже: «Якщо дозволите, зараз усе поясню, чи можемо піти на кухню?» Шеф уклонився і вказав рукою на кухонні двері, і коли вони туди зайшли, гість назвався: «Я представник фірми „Ван Беркель“, прошу накраяти мені десять дек салямі». І шефова жона накраяла, зважила й поклала на тарілочку, а ми всі перелякалися, що то якийсь контроль, але агент сплеснув у долоні, і тут з’явився його помічник і приніс той тягар, який тепер скидався на катеринку, помічник поставив той крам на стіл, агент стягнув покрівець — і ми побачили гарний червоний станочок, тонку круглу блискучу пилку, що крутилася на валику, і корбочку з протилежного боку валика, і ще там була обертальна кнопка… а той грубас усміхався, вдоволено оглядаючи свою машинку, і казав: «Прошу панства, найбільша фірма на світі — то католицька церква, яка гендлює чимось таким, чого ніхто ніколи не бачив, ніхто не торкався, ніхто не стрічав, і то, власне, те, що називаємо Богом, другою на світі є фірма „Інтернешенел“, і її товар ви зволите знати, він у вас є, це апарат, який цілий день без помилки рахує і має шалений попит у всьому світі, це так звана каса, і якщо протягом дня справно натискати оці ґудзики, то ввечері замість марудних підрахунків ця каса зробить за вас увесь денний баланс, і третя фірма, яку представляю я, це фірма „Ван Беркель“, що продукує ваги, на них важать по цілому світі, і на екваторі, і на полюсі вони однаково точні, а ще ми продукуємо всілякі машинки для краяння м’яса й салямі, і приваба такої машинки ось у цьому, прошу…» — сказав він, зняв з салямі шкірочку, поклав її на вагу, а потім одною рукою крутив ту корбочку на валику, а другою підсував паличку мадярської салямі до ножа, що крутився, і під ножем почала рости купка накраяної ковбаси, і була вона така велика, ніби покраяли всю палку, хоч насправді відкраяно було зовсім мало… і тоді агент перестав крутити й запитав: «Як гадаєте, скільки салямі я накраяв, ге?» І шеф сказав, п’ятнадцять дек, метрдотель сказав, що одинадцять. «Ну, а що ти, малий?» — запитав він мене. Я сказав: вісім дек; шеф ухопив мене за вухо, крутив його й вибачався перед агентом, мовляв, матуся в грудному віці впустила його голівкою на підлогу, але агент погладив мене по волоссю і так гарно до мене всміхнувся, і сказав, що цей хлопець найближчий до правди, і кинув накраяну салямі на вагу, а вага показала сім дек… усі здивовано перезирнулися і обступили той чудесний станочок, і всім стало ясно, що такий станочок зуміє заробляти, а коли ми розступилися, агент узяв жменю дрібняків і кинув їх у ящик з вугіллям, плеснув у долоні, і помічник приніс ще одну коробку, схожу на ковпак, під яким у бабці стояла Діва Марія, а коли він її розкрив, ми побачили вагу, таку, як в аптеці, з тонюсінькою стрілочкою, що показувала тільки до одного кілограма, агент сказав: «Отже, прошу, ця вага настільки точна, що коли на неї дмухнути, вона покаже, скільки важить мій подих», і дмухнув, і справді, вага зреагувала, а потім узяв з нашої ваги накраяну салямі і поклав її на свою вагу, і та вага показала рівно шістдесят сім з половиною грама… всім стало ясно, що наша вага обкрадає шефа на двадцять п’ять грамів, і агент тут-таки підрахував, що це дає нам… а потім підсумував, і сказав: «Якщо ви продасте протягом тижня десять кíля салямі, то ця вага заощадить вам десять разів по двадцять п’ять, тобто майже півпалки салямі…», і, спершись стиснутими кулаками на стіл та заклавши ногу за ногу так, що шпіц впирався в землю, а закаблук стирчав догори, переможно всміхнувся, а наш шеф сказав: «Хай усі вийдуть, ми будемо домовлятися, я хочу, щоб ви мені усе це залишили, купую!» «Перепрошую, але то взірцевий екземпляр, — сказав агент і кивнув на помічника. — Ми, прошу я вас, цілий тиждень ходили по гірських санаторіях і майже на кожній порядній базі продали машинку для краяння і вагу, обидва прилади, до того ж не обкладаються податком, ось так!» І видно, я тому агентові сподобався, бо, можливо, нагадував йому його юність, і коли він мене бачив, то гладив лагідно по волоссю, гарно до мене усміхаючись, аж сльози блищали йому в очах. Часом замовляв до покою мінеральну воду. Завше, коли я йому її приносив, він був уже в піжамі, лежав на канапі, а його велетенське пузо лежало поруч, як велика бочка, і мені подобалося, що він не соромився того пуза, а навпаки, носив його перед собою, наче рекламу, якою вражав світ, що виходив йому назустріч. Завше він мені казав: сідай, синочку, і усміхався, і мені чомусь здавалося, мовби погладив мене не татусь, а мама. Якось він мені розповів: «Знаєш, я починав так само, як ти, також був таким маленьким, у фірмі Корефф, галантерея, ох, ти ж моє дитятко, я й досі згадую мого шефа, він завжди казав, що в доброго торгівця завжди є три речі: нерухомість, ґешефт і склад — коли втратиш склад, залишиться ґешефт, коли втратиш ґешефт, залишиться нерухомість, і її в тебе ніхто відібрати не може, але якось послали мене по гребінці, гарні кістяні гребінці, вісімсот крон вони коштували, я віз їх на ровері у двох великих торбах на багажнику, візьми собі отой цукерок, візьми, візьми отой, то вишня в чоколяді, і от я так-во пензлюю під гору, кілько маєш років?» І я сказав, що п’ятнадцять, він покивав головою, узяв цукерку і, плямкаючи, вів далі: «Отож пензлюю я під гору з тими гребінцями, коли це обганяє мене сільська молодичка також на роверці, і на пагорбі коло лісу затрималася, і коли я доплуганив свій ровер, вона так глянула на мене і так близько стояла, що я аж опустив очі, а вона погладила мене й сказала: „Подивимося на малини?“ І я поклав свій ровер з тими гребінцями у рів, а вона той дамський ровер поклала на мій і взяла мене за руку, і зараз за першим кущем звалила мене на землю і розстебнула, а заки я оговтався, вона вже була на мені, і я був завалений тою селючкою, і так та селючка перша мене мáла, тоді я пригадав собі про мої гребінці і про мій ровер, і відразу побіг туди, той дамський ровер лежав на моєму, у ті часи дамські ровери мали на задніх колесах сіточку, таку барвисту, колись такі напинали коням на голови й на шиї, і я намацав мої гребені і полегшено зітхнув, а та селянка прибігла, уздріла, що я не можу вивільнити педалі з її сітки, і каже, мовляв, це знак, аби ми не розлучались, але я побоювався за свої гребінці, візьми собі того бомбона, це такий нугат… і ми від’їхали роверами вглиб лісу, і там селянка знову запхала мені руку в штани, так, був я тоді молодший, ніж зараз, і я лежав на ній, мов ті наші ровери в кущах — її на землі, а мій зверху, і так ми кохалися, як оті ровери, і то було прекрасно, запам’ятай собі, синку, що життя, коли бодай трошечки підфортунить, таке прекрасне, таке прекрасне… ах… але іди вже спати, бо мусиш рано вставати, розумієш, синочку?» І він узяв пляшку і перелив її геть усю в себе, я чув, як вода плюскоче йому в шлунку, наче дощівка з ринви у кадуб, потім він перевернувся на бік і вода голосно перелилася йому в шлунку, вирівнюючи поверхню… Мені не подобалися мандрівні крамарі, що торгували харчами, маргарином і кухонним причандаллям, вони носили їжу з собою і їли в покоях, а декотрі возили з собою спиртівки і варили в покоях бараболянку, і картопляні лушпайки ми знаходили під ліжком, а вони ще хотіли, щоб ми їм чистили черевики, а коли виїжджали, тицяли мені рекламний значок замість чайових, а за це хотіли, аби я заніс їм до авта ящик з дріжджами, бо возили з собою ті дріжджі, які брали зі своїх торгових фірм і продавали їх при нагоді дорогою. Декотрі тягали стільки валіз, що здавалося, везуть з собою все, що мають намір спродати протягом тижня, але були й такі, що не мали з собою майже нічого. І мене дуже дивувало, чим же гендлює такий мандрівний крамар, не маючи з собою валіз? І завше було щось, що мене вражало, був такий один, що збирав замовлення на пакувальний папір і паперові торбинки, і носив зразки в кишені жакета за хустинкою, інший мав у портфелі тільки йо-йо[4] і дяболло[5], і носив їх завше при собі, у кишені мав список замовлень і так тинявся містом, бавлячись йо-йом чи дяболлом, і заходив до крамниць, не перериваючи забави, і продавець забавок і галантереї забував про інших торгових агентів з їхнім крамом і про покупців, ті стояли й чекали, а він ішов, наче уві сні, назустріч і простягав руки по йо-йо і дяболло, на них завжди був сезонний попит, аж доки ринок ними насичувався, і продавці негайно запитували: «Скільки тузінів[6] ви можете запропонувати?» І торгівець пропонував двадцять тузінів, і лише після тривалого торгу додавав ще скількись-там зверху, а на другий сезон такою забавкою міг бути ґумовий м’ячик, вкритий плюшем, і знову торговий агент бавився тим м’ячиком і в потязі, і на вулиці, і, звісно ж, у крамниці, а крамар, як загіпнотизований, виходив йому назустріч і водив очима за м’ячиком, що злітає до стелі і знову вертається в руку, і знову вгору і вниз, а тоді: «Скільки мені продасте?» Тих сезонних агентів я не любив, не любив їх і метрдотель, бо то були відомі шельми, або, як ми казали «продавці теплої води», ми впізнавали їх, щойно вони заходили в готель, цим тільки б наїстися, напитися — і у вікно драпака, не платячи, таке в нас трапилося кілька разів… але наймилішим агентом, який у нас ночував, був Ґумовий Король, той, що постачав делікатні ґумові предмети мушкатільним[7] крамницям, він представляв фірму «Прімерос», і хоч би скільки приїжджав, завше приносив якусь новинку, і завсідники відразу запрошували його до свого столика, бо тоді завжди з кимось траплялася якась прикрість, а отже, решта товариства мала причину для сміху, той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят або й на мавп, непристойних і смішних, отож завжди, коли приїжджав Ґумовий Король, він обов’язково підкидав комусь у тарілку презерватив, кудись під кнедлик, і всі так уже регочуть, бо найпізніше за місяць таке саме може трапитися і їм, вони взагалі любили один з одного дерти лаха, так пан Жівностек, власник фабрики зубних протезів, не раз підкидав комусь до пива кілька зубів або кавалок щелепи, і сам ледь не вдавився, коли в горло йому попали власні зуби, які він підкинув сусідові в каву, але той поміняв філіжанки, і пан Жівностек вдавився, на щастя, ветеринар гугупнув його з усієї сили в карк, аж ті зуби вилетіли і впали на стіл, а пан Жівностек, гадаючи, що то фабричні зуби, з люттю їх розтоптав, і лише тоді помітив, що то його власна штучна щелепа, виготовлена за міркою, і тоді вже настала черга сміятися зубному техніку панові Шлосеру, він любив експрес-ремонти, на яких можна було заробити найбільше, його сезон починався разом з сезоном ловів на зайців і фазанів, бо щовечора після полювання мисливське товариство напивалося так, що чимало стрільців, ригаючи, випльовували штучні щелепи, а потім ненароком чавили їх ногами, і завдяки цьому пан Шлосер працював день і ніч, щоб їх направити, поки жона мисливця нічого не пронюхала і поки можна ту втрату затаїти від сім’ї бодай на кілька днів… Але той Ґумовий Король приносив ще й інші речі, якось приніс так звану утіху вдів, але я так і не дізнався, що це, бо воно було в футлярі, як від кларнета, і всі його тільки відтуляли, і так кружляла та «утіха вдів» довкола столу, і кожен відкриє футляр, охне і відразу закриє й передає далі, а я хоч і розносив пиво, але так і не дізнався, що то була за втіха для наших вдів, а якось раз Ґумовий Король приніс штучну ґумову панну, всі тоді сиділи на кухні, бо була зима, а влітку сиділи в залі для кеглів або ж коло вікна, відокремлені від зали запоною, і той Ґумовий Король виголошував про ту панну цілу промову, а всі з того реготали, хоча я не бачив у цьому нічого смішного, і кожен за столом, коли брав ту панну, то вже не сміявся, а, почервонівши, віддавав її сусідові, а Ґумовий Король повчав, як у школі: «Панове, це остання новинка, сексуальний об’єкт для ліжка, моделька з ґуми під назвою Прімавера, з Прімаверою кожен з вас може робити, що завгодно, бо ж вона як жива, зростом, як доросла дівчина, вона зваблива і добре прилягає, вона тепла й гарна, вона сексуальна, мільйони мужчин чекали на Прімаверу з ґуми, надмухану власними вустами. Ця жінка, створена вашим подихом, дарує чоловікам нову віру в себе, а отже, нову потенцію й ерекцію, і не тільки ерекцію, а й блаженство. Прімавера, панове, з особливої ґуми, а між ногами є ґума над ґумами, мікропориста ґума з отвором, який оздоблений всіма горбиками й заглибинами, які повинна мати жінка. Маленький вібратор на батарейці викликає ніжне, хвилююче тремтіння лона, так само, як у справжньої жінки, і кожен, залежно від свого бажання, може сягнути своєї вершини, таким чином кожен чоловік залишається господарем ситуації. А щобисьте не мусили за кожним разом чистити цей жіночий орган, можете користуватися презервативом фірми „Прімерос“, прошу, а щобисьте собі не натерли, то ось вам тюбик гліцеринового крему…» І за кожним разом, коли гість з останніх сил надував ту ґумову Прімаверу й передавав сусідові, Ґумовий Король витягав корок і панна знову спласала, і так ото кожен надмухував її своїм подихом, і кожному вона росла під його власними руками з його власного подиху, а всі решта плескали й сміялися, не в змозі дочекатися своєї черги, на кухні було весело, а касирка крутилася й закладала ногу на ногу, була така знервована, мовби щоразу надували і здували її, і так вони собі бавилися до півночі… Проте згодом серед торгівців об’явився ще один з подібним товаром, він пропонував речі ще гарніші й практичніші, то був представник якоїсь кравецької фірми з Пардубиць, наш метрдотель, який ніколи ні на що не мав часу, здобув його за посередництва армії, через одного полковника, якого обслуговував, і той йому порадив цього агента, який зупинявся двічі на рік у нашому готелі, і я, хоча й бачив його, але недотумкав, що то за проява, і ото він зміряв спочатку штани пана метрдотеля, тоді скинув з нього фрак і залишив стояти в самій камізельці й сорочці, а сам почав прикладати на груди, довкола пояса, на плечі й на шию якісь смужки з пергаментного паперу і писав на них мірки, кроїв ці смужки прямо на метрдотелеві, мовби збирався з них шити йому фрак, але матерії з собою не мав, потім він ті смужки пронумерував і дбайливо склав у пакет, заклеїв і написав на ньому дату народження пана метрдотеля, а також прізвище й адресу, узяв завдаток і сказав, що більше пана метрдотеля турбувати не буде, єдине, що треба зробити, це чекати на фрак, який надійде поштою, на жодну примірку їхати не треба, чого, власне, метрдотель і вибрав винятково їхню фірму, адже він і справді ніколи не мав часу, а далі я почув те, про що хотів, але не відважився запитати, у чому тут весь секрет? І представник, вкладаючи завдаток у туго набитий гаманець, спокійно пояснив усе сам: «Мусите знати, що винахід мого шефа — це справжня революція в республіці, а може, навіть і в Европі, і в світі, тому що офіцери й актори, і всі ті, що мають мало часу, як і ви, пане метрдотель, всі звертаються до нас, і всіх я без поспіху зміряю, мірки відішлю до ательє, а там цими смужками обкладуть таку кравецьку ляльку, всередині якої є ґумовий мішок, який поступово надувають, аж доки заповниться все, що виліплено смужками, і манекен відразу твердне завдяки швидкодіючому клею, потім смужки знімуть, і до стелі вознесеться ваша ґумова фігура, надута назавжди, до неї прив’яжуть шнурочок з запискою, який чіпляють дітям у пологовім будинку, щоб не сплутати, чи як у великому морзі празького шпиталю чіпляють цидулочку на палець небіжчика, щоб теж не сплутати, а коли прийде час, ми спускаємо ту надувну фігуру і приміряємо на ній костюми, фраки й мундири, згідно із замовленнями, потім шиємо і знову приміряємо, тричі приміряємо, поремо і знову шиємо, незмінно без жодної примірки з живим, тільки з його напомпованим заступником, доки піджачок не сяде як влитий, і лише тоді його можна сміливо висилати поштовою передоплатою, і на кожному він буде припасований, як калоша до черевика, аж доки клієнт не поправиться або не схудне, але для цього буде достатньо представника фірми, котрий приїде і зніме мірку, і скільки хто набрав чи втратив, усе в тих місцях на манекені буде, за потреби, збільшене або зменшене, а як не вдасться переробити, то вшиємо новий фрак чи військовий кітель… і так доти, доки замовник не помре, у нього є заступник на складі, повному манекенів під стелею, декілька сотень кольорових манекенів, досить лише прийти і знайти, який потрібно, бо на фірмі все розсортовано по відділеннях — відділення генералів, підполковників, полковників, майорів, капітанів, офіцерів і решти мундирних, досить лише прийти і смикнути за шнурок, а манекен, мов дитяча кулька, опуститься вниз, і можна детально перевірити, який хто мав вигляд, коли востаннє шив собі піджак або плащ…» Ця розповідь так мене схвилювала, що я вбив собі в голову, як здам екзамен на кельнера, то теж замовлю новий фрак саме у тій фірмі, щоб і я, і мій торс возносився під стелю ательє, яке й справді єдине в світі, бо до такого не міг додумати ніхто інший, крім нашого чоловіка… згодом часто мені уявлялося, що то не мій манекен, а я сам піднімаюся під стелю пардубицької кравецької фірми, іноді мені навіть здавалося, що я піднімаюся під стелю нашої ресторації «Злата Прага». І от якось опівночі, несучи мінералку представникові фірми «Беркел», тому, який продав нам вагу, просто-таки аптечну, і машинку, що так тонюнько краяла салямі, я, навіть не постукавши, зайшов і побачив того товстенного агента, що своїм звичаєм сидів на килимі, бо завше, наївшись, ішов до свого покою і там, вбравши піжаму, сидів навпочіпки, і я, було, подумав, що він розкладає пасьянс або грає сам з собою в карти, але він блаженно усміхався, увесь розпромінений щастям, як мале дитя, і по всьому килиму розкладав один стокроновий папірчик біля другого, він уже встелив ними півкилима, та йому все ще було мало, він витяг з портфеля наступну пачку банкнотів і любенько розкладав їх рядочками, так акуратно, ніби мав накреслені на килимі лінійки і кліточки, кожну стокронку він вкладав до мовби заздалегідь намальованого прямокутника, і коли докінчував рядочок, то цей рядочок був так скрупульозно вистелений, наче медові соти, він блаженно дивився на свої соточки, і навіть сплеснув у тлусті долоні, а тоді погладив ними обличчя, сповнене дитячого захвату, він так і сидів з обличчям на долонях і милувався своїми грішми, а тоді знову почав ліпити ті соточки до підлоги, і якщо якась банкнота була обернена навиворіт чи догори дриґом, він перевертав її так, щоб усі лежали однаково, а я стояв і боявся кашлянути або піти, ті банкноти — то був цілий маєток, викладений, наче кахлі, одна в одну, і, головне, те величезне піднесення і та тиха радість відкривали й мої перспективи, бо я так само любив гроші, ще цього не усвідомлюючи, але тоді відкрилося для мене моє майбутнє, коли я всі зароблені гроші, хай і не сотки, а хоч би двадцятки, усі двадцятикронки буду розкладати так само, і я відчув колосальну радість, дивлячись на цього тлустого здитинілого чоловіка в смугастій піжамі, я вже знав і бачив, що в майбутньому це стане й моєю розвагою, колись я так само замкнуся або забуду замкнутися й почну розкладати на підлозі картину своєї сили, своїх здібностей, картину справдешньої радості… А то, було, я ошелешив якось поета Тонду, пана Йодла, він мешкав у нас, бо вмів ще й малювати, замість плати шеф забирав у нього якусь картину, а той видав у нашому містечку книжку віршів «Життя Ісуса Христа», так вона називалася, накладом, щоправда, власним, і увесь той наклад він заніс до свого номера й поскладав на підлозі, один примірник коло другого, при цьому постійно то скидав, то знову вдягав плаща, такий був знервований через того «Ісуса Христа», геть усю кімнату виклав білими книжками, а коли в номері вже не зосталося місця, він перейшов на коридор і розклав ті зшитки мало не до самих сходів, знову то скидаючи плаща, то за хвильку вдягаючи, коли пітнів, накидав плащ на плечі, коли ж мерз, знову вдягав з рукавами, а вже за хвилю його знов кидало в жар, він рвучко скидав плащ, і постійно з вух йому випадала вата, її він теж то виймав, то вкладав, залежно від того, чи хотів чути світ довкола себе чи не хотів, а наші гості чомусь цього поета, який завше агітував за повернення до мазанок і нічого іншого, зрештою, не малював, окрім мазанок з-під Крконошів, і весь час торочив, що призначення поета як митця — шукати нову людину, чомусь наші гості цього поета не любили, чи то пак любили, але постійно робили йому якісь капості, а він, той поет, не тільки роздягався і вдягався у ресторації, а також взувався і роззувався, залежно, який мав гумор, котрий мінявся щоп’ять хвилин через те ненастанне шукання нової людини, і от коли він скидав свої калоші, гості наливали йому в них пиво або каву, і всі дивилися, і не втрапляли виделками до рота, ледь не давилися, коли поет взував ті мокроступи, а з них текла кава або пиво, а він кричав розгнівано на цілу ресторацію: «Нащадки глупі, злі й злочинні… лиш мазанки для вас…», а потім плакав, але не зі злості, а від щастя, бо вважав те налите в калоші пиво ознакою того, що місто знає про його існування, і хоча й не виявляє належного пошанівку, але має його за собі рівного молодика… однак найгірше сталося тоді, коли прибили йому мокроступи цвяхами до підлоги, а поет, взувши їх, хотів повернутися до столу, але нічого не вийшло, диво, що він не беркицьнувся через голову, але кілька разів таки впав на руки, так добре були прибиті його калоші, і знову він вичитував гостям: нащадки глупі, злі й злочинні, але відразу ж вибачав і пропонував їм малюнок або книжку віршів, за які відразу брав гроші, щоб мати з чого жити… він, по суті, не був злецьким чоловіком, навпаки, ширяв над нашим містом, і мені часто здавалося, що поет, як той ангел над крамничкою «Під Білим Ангелом», висів над містом і махав крилами, а він ті крила таки мав, я їх бачив, тільки боявся спитати в отця декана, я бачив їх, коли він вдягався і роздягався, а його красиве обличчя нахилялося над аркушем паперу, він любив писати вірші у нас за столом, я бачив тільки його серафимський профіль, а коли він ось так повернувся, я побачив, як над його головою вознісся німб, звичайне коло, таке лілове полум’я довкола голови, таке полум’я, яким світиться пальник туристичної марки «Примус», мовби йому в голову налили гасу, і над нею жаріло таке коло, яке світить у ярмаркових ліхтарях… також, коли крокував площею, то ніхто не вмів носити так парасольку, як цей наш відвідувач, ніхто не вмів так недбало носити перекинутий через плече плащ, як цей поет, і ще, ніхто не вмів так надіти м’якого капелюха, як цей митець, і хоча з вух йому й стирчали білі віхті вати, і хоча доки перейде через площу, то разів зо п’ять скине і знову накине плаща, а разів з десять скине і знову насадить капелюха, ніби з кимось вітається… але він ніколи ні з ким не вітався, тільки низько кланявся бабам на базарі, перекупкам, бо то був його коник — уперто шукати нову людину, а коли було похмуро або дощило, тоді він замовляв горнець юшки на флячках[8] і булку, і сам відносив тим згрибілим бабам, а коли він ніс свій дар через Ринок, то здавалося, мовби він у тому горщику ніс не флячки, а, як я сам те бачив, він ніс тим бабам, кожній окремо, своє серце, серце людини у супі з флячками, або своє серце, покраяне й стушковане з цибулькою й перцем, і ніс так, як священик несе дароносицю або миро для останнього причастя, ось так ніс поет ту страву в горщику і плакав сам над собою, який він гідний, і хочай у борг, але таки купив тим старушенціям юшку, і не для того, щоб вони зігрілися, а щоб знали, що він, Тонда Йодл, думає про них, живе ними, має їх за таких, як він сам, за частину свого світогляду, і проявляє свою любов до ближнього вже тепер, а не по смерті… а тоді, коли він розклав по підлозі свої нові книжки, аж на коридор, прибиральниця, несучи відро з кльозету, потоптала йому ті білі палітурки «Життя Ісуса Христа», а Тонда на неї навіть не крикнув: нащадки глупі, злі й злочинні, а тільки кожен слід підписав і з тими слідами продавав, і замість брати за книжку десять крон, продавав її за двадцять… та оскільки книжку він видав накладом власним, всього двісті примірників, а Йодл мав обіцянку, що в Празі католицьке видавництво видасть йому тих книжок десять тисяч, то цілими днями він робив рахунки, скидаючи і знову вдягаючи плащ, тричі падав, коли йому прибили скинуте взуття, ага, я ще одне забув! Він щоп’ять хвилин всипáв у себе якісь ліки, і був тими порошками так обсипаний, мов якийсь мірошник, котрому прорвався мішок з борошном, тому груди й коліна на чорному костюмі мав геть чисто білі, а одні ліки, «неврастенін» вони називалися, пив просто з пляшки, і від того мав на губах жовті обводи, мовби він жував тютюн… і ось він випив і всипав у себе ті ліки, через які щоп’ять хвилин йому стає то гаряче, аж він пітніє, то зимно, і він дрижить так, аж цілий стіл трясеться разом з ним, і підраховує, наче якийсь столяр, площу кімнати й коридору, покриту тим «Життям Ісуса Христа», і врешті Тонда підрахував, що коли з’являться тих десять тисяч примірників, це буде стільки книжок, що якби порозкладати їх на землю, то вийшов би брукований гостинець з Часлава до Гержманового Містця, або площа, яка покрила б Ринок і всі прилеглі вулиці історичної частини нашого міста, а якби ті книжки віршів поскладати одну за другою в ряд, вони утворили б роздільну смугу посеред шосе з Часлава аж до Їглави, і так мене забембав своїми книжками, що я постійно ходив вулицями нашого містечка тільки по тих викладених книжках, і розумів, яке то мусить бути прекрасне відчуття, коли на кожній бруківочці викарбувано твоє ім’я і повторено десять тисяч разів «Життя Ісуса Христа», за яке Тонда заліз у борги, і ось прийшла пані Кадава, власниця друкарні, і спакувала Тондине «Життя Ісуса Христа», і двоє коридорних винесли все у кошиках для білизни, а пані Кадава казала, а радше кричала: «Тепер Ісус Христос буде в моїй друкарні, і за вісім крон я завжди вам дам одного Ісуса Христа…», і Тонда скинув плащ, і випив з пляшки неврастенін, і волав, і бушував: нащадки глупі, злі й злочинні…

Читать дальше

Шрифт:

Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Я обслуговував англійського короля»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Я обслуговував англійського короля» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё не прочитанные произведения.


Вадим Кожевников: Щит і меч
Щит і меч
Вадим Кожевников
libclub.ru: книга без обложки
libclub.ru: книга без обложки
Богумил Грабал
Богуміл Грабал: Вар'яти: Вибрана проза
Вар'яти: Вибрана проза
Богуміл Грабал
Богумил Грабал: Барон Мюнгавзен
Барон Мюнгавзен
Богумил Грабал
Отзывы о книге «Я обслуговував англійського короля»

Обсуждение, отзывы о книге «Я обслуговував англійського короля» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.