Богумил Грабал - Я обслуговував англійського короля

Досить вам того?

На цьому нині й закінчу.

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Купив я фіброву, першу в житті, валізку і поклав туди новий фрак, що його пошив мені той кравець з Пардубиць за моїм манекеном, по фрак я їздив сам і переконався, що той агент справді не брехав. Змірявши мені груди, він пообкладав мене смужками з пергаментного паперу, зняв мірку, все попідписував, сховав у пакет і взяв завдаток, а потім я поїхав по фрак. І він сидів на мені як влитий, хоча мені йшлося не стільки про фрак, як про той мій надмуханий ґумовий манекен, про мій бюст. А сам шеф, що був такий самий курдупель, як і я, мовби зрозумів, що я прагну дістатися вище, ніж тепер, значно вище, бо мені на тому залежить, щоб і я опинився на самій стелі суспільства, і він повів мене на склад. То було фантастично. Під стелею висіли бюсти знаних акторів, навіть сам Ганс Алберс тут замовив собі фрак, він теж був під стелею, з відчинених вікон віяв легкий вітерець і ті бюсти похитувалися, як хмарки, як баранці на небі, коли віє осінній вітер, і від кожного бюсту звисала тоненька ниточка, а на тій ниточці карточка з іменем та адресою, а коли віяло протягом, ті карточки весело підскакували, неначе рибки на гачку, потім шеф показав, і я, прочитавши своє ім’я й адресу, стягнув униз своє погруддя, я й справді був мікрус, якщо мене потягло на плач, коли побачив поруч зі своїм погруддя генерал-поручника і погруддя власника готелю пана Беранка, але потім засміявся і був знову щасливий, що втрапив у таке товариство, шеф смикнув за якийсь шнурок і сказав, що за цим манекеном він тепер шиє фрак, і що це міністр освіти, а той менший — то міністр народної оборони. І то все додало мені стільки сили, що я заплатив за фрак і доклав ще двісті крон, як маленький дарунок від малого кельнера, який покидає готель «Злата Прага» і їде в готель «Тіхота», десь у Странчицях, там за мене домовився пан комерційний представник третьої на світі фірми, фірми «Ван Беркель», і я попрощався і поїхав до Праги, і висів з новою валізкою у Странчицях, була передполуднева пора і безупинно моросило, тут, очевидно, дощ лив не лише цілу ніч, а й кілька днів, стільки було того піску й болота на вулиці, і через кропиву, лободу й лопухи гнав переповнений водою потік, цілком брунатний, мов кава з молоком, і я йшов тим болотом під гору у напрямку стрілки з написом «Готель „Тіхота“», а коли проминув кілька будиночків з поламаними деревами, то не втримався від сміху, бо в одному такому садку обв’язували розчахнуте дерево, усипане спілими морелями, лисий господар стягував дротом розламану крону, яку з обох боків підтримували дві жінки, раптом звіявся вітер, дріт тріснув, а жінки не втримали крону, вона знову розчахнулася і повалила того чоловіка разом з драбиною, а він потрапив у пастку розгілля, з голови текла йому кров, мовби подряпали його терни, а галуззя так того чолов’ягу сплутало, що він лежав на землі як прибитий, розіп’ятий чіпкими гілляками, я став коло плота, а жінки як глянули на свого хлопа, то ледь не луснули зо сміху, аж заходилися з реготу, а той чоловік вибалушив очі й кричав: «Ви, курви´, ви свині, зачекайте, ось я вивільнюсь і позабиваю вас у землю, як цвяшки», ті жінки, певно, були його доньками, або жінка з донькою, я скинув картуза та й кажу: «Чи правильно я йду, прошу вас ґречно, до готелю „Тіхота“?» А той чоловік, шарпаючись, послав мене в дупу, але не міг встати, і то було гарно — той чоловік, ув’язнений і обсипаний дозрілими морелями, а ті дві жінки, насміявшись, тепер підіймали те гілля, щоб чоловік міг піднятися, нарешті вдалося йому вклякнути і встати, і перше, що він зробив, насадив беретку на лису голову, а я пішов далі узвозом під гору і зауважив, що дорога асфальтована, обрамлена гранітними квадратиками, я потупцяв, щоб струсити з черевиків болото і жовту глину. А далі вийшов на пагорб, послизнувся, раз упав на коліно, а наді мною летіли хмари, і небо зробилося синє, мов петрові батоги, прибиті зливою край дороги, і там на горі я побачив готель. Був такий гарний, як у казці, мов якась китайська будівля, наче вілла великого багача в Тіролі чи десь на Рів’єрі, білий готель з червінню, що хвилями скочувалася по округлій черепиці, на всіх трьох поверхах зелені з жалюзями віконниці, а кожен наступний поверх був трохи менший, а той останній був, як прекрасна альтанка на вершині будівлі, і над альтанкою височіла ще й вежка з самих зелених віконниць, гейби якась обсерваторія чи метеорологічна станція з приладами всередині і з флюгерами назовні, понад якими крутився на шпиці червоний когутик. І на кожнім поверсі під кожним вікном був балкон з дверима, на яких теж були жалюзі, відкриті двері-жалюзі. Я йшов, але ніхто ніде не вигулькнув, ані на дорогі, ані в вікні, ані на балконі, було тихо, тільки шелестів вітер і повітря було таке пахуче, що хотілося його їсти, як морозиво, як збитий невидимий сніг, який можна наминати ложкою, я подумав: якщо взяти булку або кусник хліба, то міг би цим повітрям смакувати, майже, як молоком. Я увійшов уже в браму, стежки були посипані піском, який виполоскали дощі, густа скошена трава лежала в копичках, я йшов поміж соснами, за якими простелявся краєвид на далекі луки, трава була свіжоскошена й густа. Вхід до готелю «Тіхота» звужувався до такого місточка, з якого можна було відразу потрапити в скляні двері, і за ними ще одні з залізними жалюзями, святково розкинуті на білій стіні. А той місток теж звужувався, обрамлений білим поруччям, за яким була альпійська гірка, і я завагався, чи втрапив за тією адресою, і взагалі, якщо це готель, то чи візьмуть мене, чи пан Вальден про усе й справді домовився, і чи підійду я, маленький кельнер, панові Тіхоті. І раптом мене охопив страх: ніде не було нікого, ніде не чути було жодного голосу, і тоді я розвернувся й кинувся бігти через сад, коли це пролунав пронизливий свист, такий наполегливий, що я зупинився, а той свисток тричі свиснув так, ніби «ти, ти, ти!» А потім пролунав довгий свист, і я повернувся, а далі той свисток свистів коротко, мовби то була якась линва, яка мене намотувала і тягла назад аж до скляних дверей, у які я ввійшов. І тут на мене ледь не в’їхав грубий пан у кріслі на колесах, він крутив обручі долонями, а в його товсту голову була встромлена пищалка, пан так натиснув обома долонями, що той візок різко спинився, товстун шарпнувся вперед і ледь не випав, аж йому з лисини сповзла чорна перука, а точніше, причісок, завбільшки з лисину, якого той товстий пан пересунув на тім’я. І тут-таки я й відрекомендувався панові Тіхотові, а він відрекомендувався мені, я йому сказав про рекомендації пана Вальдена, представника потужної фірми «Ван Беркель», а пан Тіхота сказав, що чекає мене вже з самого рання, вже й не вірив, що приїду, бо була буря, і що я можу піти собі тепер відпочити, а пізніше, як з’явлюся перед ним у фраку, він скаже, які у нього вимоги. І я не дивився, не хотів дивитися, але воно само притягувало погляд, це огрядне тіло в кріслі на колесах, бо таке воно було товстенне, мовби служило рекламою шин марки «Мішлен», а сам пан Тіхота, якому належало те тіло, з якоюсь великою радістю їздив коридором, що був оздоблений оленячими рогами, туди й сюди, наче бігав по якомусь лузі, так зграйно котив тим візком, яким вочевидь умів їздити краще, ніж ходити. Пан Тіхота свиснув, але цього разу якось інакше, ніби той свисток мав регістри, по сходах збігла покоївка в білім фартушку на чорній сукенці, і пан Тіхота сказав: «Вандо, це наш другий кельнер, заведи його до покою»… І Ванда повернулася, мала гарно розполовинений задок, і за кожним кроком одна півдупця ніби маліла, а друга пучнявіла, волосся мала зачесане й закручене у високу чорну чубайку, і я через той її кок виглядав ще меншим, але я вирішив, що мушу заощадити собі на цю покоївку і що вона буде моя, квітами обкладу її перса і ту її сідничку, згадка про гроші додала мені сили, яку завше втрачав, коли бачив щось гарне, особливо гарну жінку, але вона, та покоївка, повела мене зовсім не на поверх, а на таке плато, щоб, навпаки, спуститися на подвір’я, і аж там я все побачив. У дворі була кухня і два білі кухарські ковпаки, я чув дзенькіт ножів і веселий сміх, до вікна наближалися дві масні мармизи з великими очима, потім знову сміх, який усе віддалявся, бо я дріботів за Вандою, валізку я ніс якомога вище, аби хоч таким чином компенсувати мій низький зріст, бо ж не помогли навіть подвійні підошви, хіба тільки те, що задер голову так, аби видовжилася мені шия, минули ми подвір’я і підійшли до якоїсь прибудови, і я був розчарований, бо в готелі «Злата Прага» я мешкав у такому самому номері, як гості, а тут мене поселили в покої для слуг, Ванда показала мені шафу, відчинила її, відкрутила кран і в умивальницю потекла вода, відгорнула капу й показала мені, що постіль чиста, а потім усміхнулася до мене згори і пішла, а коли вона йшла через подвір’я, я дивився в вікно і розумів, що вона не могла зробити й кроку, щоб його не побачили з усіх вікон, щоб не підглядали, не могла ця покоївка навіть десь почухатися… щоб іти собі просто так, щоб бодай тернути пальцем носа, мусила ходити так, мовби була на сцені чи за якоюсь скляною вітриною, ось і в нас, коли я йшов купувати квіти і коли вертався, дівчата, прикрашаючи вітрину в Каца, прицвяховували тканину, і при тім повзали одна за другою навколішки — одна з молотком, а друга з цвяшками в роті, — і та перша прибивала пофалдований адамашок і вельвет, а коли потребувала цвяшка, сягала рукою до бýзі [9] Бузя — ротик. другої дівчини, брала цвяшок і прибивала чергову фалду, і так витягала щохвилі з бузі тієї дівчини цвяшок за цвяшком, повну бузю цвяшків мала та дівчина, напевно, вони так бавилися в тій вітрині, а я стояв, тримаючи повний кошик гладіолусів, а на землі стояв ще один кошик з маргаритками, і я дивився на тих дівчат, як вони там рачкували, і було перед полуднем, і повно людей, а ті дівчата геть забули, що вони на вітрині і раз по раз чухалися в дупці або деінде, та й знову колінькували вздовж вітрини з молоточком і в капцях, і сміялися, аж слізьми заливалися, і та друга пирснула сміхом так, що їй з вуст вилетіли всі цвяшки, і вони рачки хихотіли, і з надміру дівочої енергії аж гарчали одна на одну, як песики, а блузочки їм повідставали і було видно перса, і ті перса гойдалися туди й сюди, коли дівчата відкидалися зо сміху, а довкола зібралося вже стільки людей і всі вони витріщалися на ті штири перса, що гойдалися, наче дзвони в дзвіниці, і раптом одна, зиркнувши на роззяв, споважніла, хутенько защіпнула пазуху й почервоніла, і коли та друга нарешті випірнула зі сміхованських сліз, перша вказала рукою на юрмище перед вітриною фірми Каца, і вона так злякалася, так рвучко притисла ліктем блузочку, що аж перекинулася і впала на спину, розкинувши ноги так, що було видно геть усе, хоча й було воно сховане за модними мереживними майточками, і якщо всі досі сміялися, то тепер від того видовиська сильно споважніли, одні відходили, а інші так і стояли, приглядаючись, і хоча вже давно минув полудень, і ті дівчата давно вже були на обіді в «Златій Празі», а люди все ще стояли, приголомшені вродою дівчат, аж поки продавці не опустили на вітрину ролету, ось наскільки краса дівочого тіла здатна вразити деяких людей… А я сів, роззув брудні черевики і скинув штани, відчинив валізку, щоб витягти фрак, і раптом так засумував за тим моїм готелем «Злата Прага», за «Райськими», хоч і бачив я постійно довкола себе тільки кам’яне місто і тлуми людей, запруджений Ринок, а з усієї природи бачив упродовж тих трьох років лише квіти, по які ходив щодня, і парк, і ті пелюстки, якими оздоблював «У Райської» животики голим дівчатам, і ось, коли я повісив фрак, то раптом задумався: що за людина був мій колишній шеф?.. Протягом трьох літ бачив я його такого потертого, мовби його і його жінку перетерли в помідоровій зупі через друшляк, власне, він був ще менший за мене, і так само, як я, вірив у силу грошей, за гроші мав прегарних панянок не тільки «У Райських», заради них він їздив, а точніше утікав від своєї жінки, аж до Братислави і Брна, про нього казали, що доки жінка його знайде, він встигає потратити кілька тисяч, а починав він свої гульбощі з того, що припинав шпилькою гроші в кишені на зворотний білет і на мовчазну послугу кондуктора, що мав доставити його додому, і був він такий курдуплик, що кондуктор приносив його на руках, як немовля, завжди сплячого, а після такого гульбанчика він ще більше сплющувався, цілий тиждень ходив крихітний, як морський коник… але за тиждень уже знову все в ньому грало, тепер мені згадалося, що він залюбки пив тяжкі вина, португальські, алжирські, малагу, усе він пив з поважною міною і дуже повільно, так, що здавалося, ніби взагалі не пив, з кожним ковтком мій шеф ставав усе червоніший, хвильку потримає вино в роті, а потім ковтає, наче якесь яблучко, і після кожного ковтка тихо стверджував, що в тому вині є сонце Сахари… часом міг нахилятися з почесними бувальцями так, що падав під стіл, а ті розпромінені приятелі кликали його дружину, аби прийшла забрати свого чоловіка, і вона приходила, спускалася ліфтом з третього поверху, де шеф мав справжні апартаменти, приходила спокійна, бо то не був для неї сором, навпаки, їй завше усі кланялись, а що мій шеф лежав під столом або, нализавшись, сидів у кріслі і спав на столі, пані брала його за комір піджака і піднімала з підлоги без жодного напруження, мовби то був самий піджак, а коли мій шеф сидів, тоді спочатку його стягала на підлогу, але шеф не падав, бо вона перехоплювала його ще в повітрі і спокійно й легко несла, як несуть піджак, а шеф перебирав у повітрі ногами і злегка похитував руками, наскільки йому дозволяв накинутий піджак, а його пані енергійно відчиняла двері ліфта і, як тримала мого шефа, так і шпурляла всередину, тільки ноги гуркотіли, а вона входила слідом, натискала кнопку, і ми бачили крізь зашклені двері, як шеф лежить на дні ліфта, а над ним стоїть його пані і вони, наче на небо, злітають разом на третій поверх. Оповідали бувальці, що кілька років тому, ще коли мій шеф не купив готелю «Злата Прага», його жінка теж була одним із завсідників, бо там унизу був літературний салон, від якого лишився, власне, тільки маляр і поет Тонда Йодл, і там частенько вели дебати, читали книжки, діяв і театр, але майже на кожному засіданні пані шефова запекло сперечалася зі своїм чоловіком то з приводу романтизму й реалізму, то на тему Сметани і Яначка, і так вони, бувало, сварилися, що починали обливати одне одного вином, а потім билися, а ще оповідали, що шефів кокер-спанієль і фокстер’єр його пані, оскільки через літературу їхні господарі не на жарт пережерлися, то й ті пси не витримували і теж гризлися до крові. А потім шеф і його жінка мирилися і йшли на прогулянку біля потічка за місто з перев’язаними головами й руками на шлейках, а за ними чалапали погризені кокер-спанієль і фокстер’єр з пластирями на покусаних вухах і з ледь присохлими ранами після кусючої літературної бійки… а відтак усі мирилися, щоб за місяць усе почалося знову… то мусило бути дуже гарно, хотів би я подивитися… І вже стояв я перед дзеркалом у фраку, у тому новому фраку, у білій накрохмаленій сорочці, з білим метеликом, а вклавши в кишеню новий коркотяг з нікельованою ручкою і скомбінований з ножиком, я почув свист, коли ж вийшов на подвір’я, перелетіла через мене чиясь тінь, хтось перескочив пліт, на голову мені лягли якісь дві смуги тканини, наче двоє жіночих персів чи що, і переді мною упав кельнер у фраку, за мить він піднявся і побіг далі, намотуваний сигналом свистка, а ті крила його фрака пурхали в повітрі. З розгону він копнув двері, вони розчахнулись, пішли хвилями і знерухоміли, віддзеркаливши у зменшеному вигляді подвір’я і мою постать, що наближалася, а потім заходила у скляні двері. Лише за два тижні я доп’яв, для кого той готель був збудований. Два тижні не міг надивуватися, куди я потрапив, і взагалі, як можна так жити. За ці два тижні я заробив кілька тисяч крон на чайових, а платня була так, на кишенькові витрати. Коли в своїй кімнатці я рахував ці гроші, а у вільний час я завжди рахую гроші, і хоч був я сам-один, але чомусь мав таке враження, що я не сам, що хтось за мною спостерігає, і точно таке ж відчуття було у нашого метрдотеля Зденка, який тут уже два роки, і завше напоготові, щоб на свист перескочити пліт і найкоротшою дорогою з’явитися у нашому ресторані. А так, по-правді, то вдень тут ніякої роботи нема. Коли ми прибиремо зал, а це триває недовго, приготуємо келихи і всі виделки з ножами, перевіримо запаси серветок і поміняємо обруси, тоді ми зі Зденком, який має ключ від пивниці, йдемо готувати трунки, перевірити чи достатньо маємо охолодженого шампана, чверток експортного пільзенського пива, носимо коньяк, щоби його не забракло, а потім ідемо в сад, а точніше до парку, там вдягаємо фартухи і розрівнюємо граблями стежечки, поправляємо копички сіна, щодва тижні те старе сіно вивозять, а на його місце привозять свіже, або свіжоскошену траву, яку складаємо в копички, бо, згідно з усталеним планом, мусимо ті копички примістити на те саме місце, де були старі. А потім загрібаємо алейки, але зазвичай я роблю це сам, бо Зденек у цей час тьовхає в сусідські вілли, до якихось своїх вихованок, як він каже, але я гадаю, що то його коханки або чиїсь жіночки, які тут на літніх квартирах пробувають цілий тиждень самі, або чиїсь доньки, що готуються до державних екзаменів. А я розрівнюю пісок і дивлюся крізь дерева чи з просторої галявини, який вигляд має наш готель, котрий за дня скидається на пансіонат, у мене постійне враження, що з головного входу ось-ось вибіжать дівчата або якісь молодики з портфелями, або вийдуть молоді панове у плетених светрах, а слуги принесуть за ними киї для гольфу, або вийде зі скляних дверей якийсь промисловець, а слуга за ним винесе плетений столик і крісло, а служниці розстелять обрус, прибіжать діти і зачнуть ластитися до татуся, а тоді прийде пані з парасолькою і буде неквапно стягати рукавички, і коли всі розсядуться, почне наливати каву… але за цілий день ніхто з тих дверей не вийде і ніхто не ввійде, але все одно покоївка прибирає, щодня міняє постіль у десяти покоях і витирає порохи, все одно на кухні тривають приготування, мов до весілля, стільки салатів і стільки страв готують для якогось великого бенкету, якого я ще ніколи не бачив і про який не чув, а якщо й чув, то хіба про ті, які відбувалися в шляхетських сферах, а також з оповідань оберкельнера в нашому готелі «Злата Прага», він плавав як офіціянт у першому класі на люксусовому пароплаві «Вільґельміна», потім цей пароплав потонув, але обер на нього спізнився, бо заки він їхав потягом через усю Іспанію до Гібралтару з одною вродливою шведкою, з якою разом і спізнився до відплиття, той пароплав тим часом і потонув, так ось, його оповіді про бенкети на тому люксусовому пароплаві «Вільґельміна» трохи скидалися на те, що ми сервірували в тому задуп’ї у готелі «Тіхота». І хоч я й мав причини почуватися вдоволеним, однак підсвідомо чогось боявся. Скажімо, розрівнявши доріжку, розкладав я лежак далеко за деревами і щойно вкладався й задивлявся на плинучі хмари, бо тут завше плинуть по небу хмари, тільки собі задрімаю, як уже озивався свисток, мовби тут-таки за мною стояв наш шеф, і я лечу найкоротшою дорогою, на бігу розв’язую фартух, перестрибую через пліт, як то робив Зденек, вбігаю просто в ресторан і стаю перед шефом, а він завжди сидів на каталці, і завжди щось йому муляло, наприклад, коц, що сповз, і ми повинні були йому поправляти, і ось ми зав’язували йому довкола живота такий пояс, як у пожежників, з металевим кільцем, подібний був у дітей пана Радимського, мельника, ті діти бавилися на березі млинівки, а на узбіччі лежав сенбернар, і коли Гаррі або Вінтірж, так називалися ті діти, підповзали до млинівки, то швидше, ніж промайнула б думка, що вони можуть упасти в воду, підбігав той сенбернар, хапав їх за кільце і відносив Гаррі або Вінтіржа від небезпечного місця, так само й ми зачіпали шефа за кільце на скоби і підтягали не до стелі, звісно, а так, щоб можна було відсунути візок, ми показували шефові, що саме могло йому муляти, і поправляли коц або стелили новий, або ще один, а потім спускали його на візок… такий був смішний, коли висів у повітрі, такий був перекособочений, що той свисток, який звисав з шиї, показував кут шефового звисання… а потім він знову роз’їжджав залою, кабінетами й покоями, поправляв квіти, у нашого шефа була особлива пристрасть до жіночої праці і взагалі до всіх готельних приміщень, які радше скидалися на міщанські покої або зали в малому замку, всюди були гардини і шпараґуси, щодня були свіжі троянди й тюльпани, і все, що дарує ця пора року, і ніколи не бракувало нарізаного шпараґуса, а шеф компонував з квітів такі чудові букети, дуже довго їх укладав, ото, бувало, під’їде, поправить і знову від’їде, і здалека приглядається не тільки до квітів, а й до того, як то все гармонує з оточенням, і за кожним разом підкладав під вазу нову серветку. Цілий ранок він розважався оздобленням покоїв, мовби розмальовував їх, а потім брався до впорядкування столів у ресторації… а було їх, як правило, всього два, і сервірували їх найбільше на дванадцять персон, і знову, поки ми зі Здеником мовчки ставили на стіл усі види тарілок, виделочок та ножів, шеф, сповнений тихого натхнення, поправляв квіти в центрі столу і контролював, чи в підручному приміщенні достатньо свіжозрізаних і покладених у воду галузок шпараґуса і квітів, якими ми оздоблювали столи в останні хвилини перед приходом гостей… І ось, коли шеф виганяв, як він висловлювався, ресторанну атмосферу і надавав своєму готелеві домашнього, бідермаєрівського [10] Бідермаєр — напрям у німецькому й австрійському мистецтві, дістав свою назву від вигаданого прізвища німецького обивателя, стиль інтимності й домашнього затишку. затишку, він від’їжджав до самих дверей, якими мають входити гості, і з хвилину там сидів спиною до зали й покоїв, а обличчям до дверей, зосереджувався, а тоді енергійно розвертав крісло, під’їжджав і окидав усе пильним поглядом так, мовби він сторонній, ніби наш гість, який потрапив сюди вперше, і з зачудуванням розглядав залу, а потім їздив з покою до покою і, як знавець, оцінював усі подробиці, зокрема, як висять штори, та інші дрібниці, все мало бути освітлене, всі світлá мали світити того вечора, а коли закінчувалися приготування, шеф у такі хвилини був прекрасний, мовби забував, що важить сто шістдесят кілограмів і не може ходити, і ось він об’їжджав свій готель, оглянувши все очима гостя, потім ті очі мовби відкладав набік, знову брав свої, потирав руки і свистав, але так якось інакше, і я вже знав, що за хвилю примчать двоє кухарів, котрі відрапортують до найдрібніших деталей, яка ситуація з омарами й вустрицями, чи вдалася начинка а lа Suvaroff і що там чувати з підливками. На третій день мого перебування наш шеф розігнався на візку і збив з ніг головного кухаря, відкривши, що той додав кмину в телячі медальйонки з печерицями… А потім будили ми служника, неабиякого одоробла, який цілий день спав, споживши все, що залишалося після нічних бенкетів: незліченну кількість порцій, цілі миски салатів, яких не подужали ані ми, ані покоївки, усе доїдав той служник, усе, що лишалося в пляшках, допивав, і мав гігантську силу, під вечір він нап’ялював зелений фартух і рубав дрова на освітленому подвір’ї, нічого іншого не робив, тільки рубав дрова мелодійними ударами сокири, що звечора нарíзав, те цілу ніч рубав, я, звісно ж, знав і добре чув, що він рубав лише тоді, коли хтось до нас приїжджав, а до нас їздили тільки авта, дипломатичні авта, по декілька авт, завше пізнього вечора або вночі, а служник рубав дрова, які пахли хвоєю, і всім його було видно, видно з усіх вікон, і те наше освітлене подвір’я, і рівненько поскладані дрова, усе це заспокійливо діяло на наших гостей, додавало почуття безпеки, двометровий хлоп, що рубає дрова, чолов’яга з сокирою, який одного злодія зробив калікою, а трьох добряче відгамселив і сам їх відвіз на тачці в поліцейську дільницю, а якщо в якомусь авті луснула шина, цей служник міг підняти авто спереду чи ззаду і тримати доти, доки замінять колесо, але справжнім завданням служника було театральне рубання дров на освітленому подвір’ї, щоб його бачили наші гості, так і водоспад на Лабі, його наповнюють водою й чекають, поки прийдуть туристи, а тоді за командою там нагорі підіймають загату, і вода з гуркотом падає, а туристи милуються тим видовищем. Так само було і з нашим слугою. Але треба вже скінчити портрет шефа. Тільки-но я собі в садку обіпруся на дерево і, наприклад, рахую гроші, зразу лунає свист, так, ніби наш шеф був якимось всевидящим Богом, або коли нас зі Зденком, здавалося, ніхто не міг бачити, бо ми сиділи чи лежали на копицях сіна, раптом розлягався свист, наче якесь попередження, один короткий свист, який наказував нам працювати далі, а не лінькувата, тому ми клали біля себе граблі, мотику або вила і, щойно лунав свисток, хутенько схоплювалися і копали, рівняли, носили на вилах просушене сіно, і все знову стихало, та тільки ми відкладали вила, як знову свисток, але ми тоді лежали і вже лежачи вдавали, що загрібаємо чи щось робимо вилами, мовби вони в нас на невидимих мотузочках. А Зденек мені розповів, що шеф у таку прохолодну погоду почувається, як риба у воді, але коли наставала спека, то була справжня катастрофа, він тоді просто розплавлявся, не годен був роз’їжджати в кріслі, куди йому хотілося, і мусив відсиджуватися в кімнаті з низькою температурою, в такому спеціальному льодовику… але завжди про все знав, усе бачив, навіть те, чого бачити не міг, мовби на кожному дереві, в кожному закуті, за кожною заслоною, на кожній гілці мав шпика… «То в нього спадкове, — казав Зденек, розвалившись на лежаку, — його тато мав під Крконошами корчму, і також важив сто шістдесят кіля, а коли наставала спека, він мусив ховатися в пивницю, щоб не розтанути, як масло, мав там ліжко і там-таки наливав пиво й горілку».