Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля

На другий день я вже дивився на світ іншими очима, гроші відчинили мені двері не тільки до «Райських», а й до пошанівку, я пригадав, як пані Райська, побачивши, як я викинув на вітер дві сотки, ухопила мене за руку й хотіла її поцілувати, а я подумав, що хотіла побачити, котра година на тім годиннику, якого я ще не мав, певна річ — той пошанівок адресувався не мені, піколикові зі «Златої Праги», а тим двом сотням, і взагалі тим грошам, які були в мене, у котрого є ще тисяча крон, схованих у ліжку, і котрий може мати грошей не скільки захоче, а скільки заробить, щодня продаючи на пероні гарячі сосиски. Того ранку мене послали з кошиком по квіти, а вертаючись, я побачив, як пенсіонер рачкує у пошуках загублених п’ятдесяти ґалерів, і, власне, лише тоді я доп’яв собі дорогою, що наші почесні бувальці — це й садівник, і маестро вуджар, і різник, і власник парової молочарні, що, по суті, у нас збираються ті, хто постачає нам печиво і м’ясо, бо коли шеф зазирнув до морозильні, то вже не вперше сказав: бігом біжи до різника і скажи, нехай він забере собі те здохле теля, і то нині, і справді, до вечора теля забрали, а різник сидів, мовби нічого й не сталося, отож у того пенсіонера були, мабуть, слабі очі, бо він мацав по землі, як сліпундра, а я кажу: чого шукаєте, татуню? А він відказує, що загубив п’ятдесят галерів, я зачекав, коли йтимуть повз нас люди, узяв пригорщу дрібняків і, підкинувши їх у повітря, хутенько схопив кошик, занурив обличчя в квіти — і хода, а коли за хвилю озирнувся — побачив, як по землі совгаються ще кілька перехожих з таким виглядом, ніби ті дрібняки випали в них, і один кричав на другого, аби йому ті гроші віддав, і так вони рачки сварилися й пирскали, і видряпували очі, як коти в чоботях, а я засміявся і зрозумів, що найбільше зворушує людей, у що вони вірять насправді і на що вони здатні за кілька дрібних монет, і коли я підходив з квітами, то побачив, що перед нашим рестораном юрмиться вже цілий тлум людей, я вибіг нагору, вихилився з вікна і шпурнув повну пригорщу дрібняків так, щоб вони впали не біля людей, а за кілька метрів далі. Тоді збіг донизу й почав підрізати квіти і, як завжди, вкладав у вази по дві галузки шпараґусу [2] Шпарагус — аспарагус. і дві гвоздики, а сам позирав у вікно, як люди рачкують і збирають гроші, мої монети, і при цьому сваряться, що один цю саму монету побачив швидше за того, хто її підняв… Тієї ночі, і наступної я снив і марив, а потім і вдень, коли не було відвідувачів і я вдавав, що щось роблю, коли протирав кухлі і розглядав їх на світло, я прикладав скло до очей і дивився крізь нього на протилежний бік площі, на просторий ринок і моровий стовп [3] Моровий стовп — стовп, який ставили у європейських містах на пам'ять про моровицю, чуму або холеру. , на небо, на хмари, і вдень мені теж марилось, як я літаю над містечками й містами, і селами, і селищами, і неначе в мене безмежно велика кишеня, і я набираю повні пригорщі мідяків і кидаю їх на тротуари так, наче сію зерно, але переважно за спини перехожих, повні жмені копійок, і бачу, що майже ніхто не може стриматися і збирає ту грошву, як вони буцаються головами, як сваряться, але я вже лечу далі і стаю від цього щасливіший, і в снах я теж поринав у це блаженство, набирав повні жмені монет і кидав їх за спини усе іншим людям, а дрібняки лунко дзенькали і розліталися, а я володів таким даром, що бджолою влітав у вагон чи трамвай, і несподівано кидав пригорщі мідяків на підлогу, і враз усі нахилялися, відпихаючи одне одного, щоб тільки вхопити ті дрібняки, про які кожен думав і брехав, що вони випали саме з його кишені… І ті марення підбадьорювали, адже я був такий маленький, що мусив носити високий кавчуковий комірець, бо мав коротку шию, а той комірець підпирав мені бороду, тому, щоб не боліло, я постійно ходив із задертою головою, і, не маючи змоги без болю глянути вниз, мусив нахилятися всім тілом, мої повіки опускалися вниз, і я навчився дивитися в цю щілину, я дивився на світ мовби з погордою, кпинами чи насмішкою, і відвідувачі думали, що я зарозумілий, а я навчився й стояти, й ходити з закинутою головою, мої ступні постійно були розпечені, як праска, я навіть дивувався, чому вони не загоряються, чому не підпалюють моїх черевиків, так вони мені пекли, аж я, бувало, впадав у таку депресію, що вливав собі в черевики холодну газ-воду, особливо на вокзалі, але це помагало тільки на мить, це було так нестерпно, що я готовий був скинути черевики і бігти у фраці до струмка, опустити ноги в крижану воду, ще трошки, і я побіг би, тому я знову вливав собі в черевики газ-воду, а деколи вкидав і дрібку морозива, отоді-то я й розумів, чому метрдотелі і кельнери носять на роботі старі черевики, ті найрозтоптаніші, які викидають на смітники, бо лише в таких черевиках можна безболісно цілий день ходити й стояти, і взагалі всі — покоївки й касирки мали клопіт з ногами, а ввечері, коли я скидав черевики, мої ноги були запилюжені аж до колін, так, мовби я цілий день тупцяв по вугільній пилюці, а не по килимах і паркетах, ось вам фрак навиворіт, зворотний бік життя усіх кельнерів і піколиків на світі — біла накрохмалена сорочка, сліпучо-білий кавчуковий комірець і ноги, що поступово чорніють, наче від якоїсь страшної хвороби, коли смерть починається з ніг… Але! щотижня я заощаджував собі на чергову панянку, і щоразу на нову, та друга панянка в моєму житті була білявка. Коли я прийшов і мене запитали, чого бажаю, я сказав, що хочу повечеряти, і відразу додав: у сепаратці, а коли запитали мене з ким, я показав на білявку і знову закохався у ту світловолосу дівчину, і було ще краще, ніж перед тим, хоча те, перше, було незабутнє. І завше я випробовував магічну силу грошей, замовляв шампана, але спочатку сам куштував, бо панянка мусила пити разом зі мною, я вже не допустив, щоб мені наливали шампана, а панянці лимонаду. І от, лежачи наголяса і вдивляючись у стелю, я ні з того, ні з сього встав, вийняв з вази півонії, обірвав з них пелюстки і встелив ними панянці животика, то було таке гарне, аж я сам замилувався, а панянка підвела голову і теж глянула на свій животик, але пелюстки опадали і я делікатно притиснув її назад, щоб лежала, я зняв зі стіни дзеркало і наставив його так, щоб і вона могла помилуватися своїм прегарним животиком, оздобленим пелюстками півоній, я сказав, як то буде чудово, коли я знов сюди прийду і тут будуть квіти, і я знову оздоблю тобі животика, а вона сказала, що такого з нею ще ніколи не траплялося, такої честі для її вроди, і сказала мені, що завдяки цим квітам закохалася в мене, а я сказав, що буде дуже гарно, коли на Різдво я нарву ялинових галузок і прикрашу її животик тими галузками, а вона сказала, що буде ще гарніше, якщо обкладу її животик омелою, але я сказав, що було б ще краще, якби вона подбала про те, щоб над канапою на стелі висіло дзеркало, щоб було видно, як ми лежимо, а особливо, яка вона гарна, коли лежить гола з віночком довкола кучерявого лона, віночком, який буде мінятися разом з порами року і квітами, які бувають саме в тому місяці, яка то буде краса, коли я оздоблю її лоно злотоцвітом, папороттю, айстрами, хризантемами й осіннім листям… і я встав і відчув себе великим, і був я великим, а коли йшов геть, дав їй ще двісті крон, але вона мені їх повернула, проте я поклав їх на столі і, відходячи, почувався так, ніби мав метр вісімдесят, і пані Райській подав сотку у віконце, до якого вона нахилилася й дивилася на мене крізь окуляри… і вийшов я в ніч, і небо над темними вуличками сяяло зорями, та я не бачив нічого, окрім фіалок, пролісків і крокусів, укладених віночком на животику білявки, і що довше я йшов, то дужче захоплювався собою і дивувався, як то мені спало на гадку оздобити, наче салатою полумисок з шинкою, чудовий жіночий животик з копичкою волосся посередині, а що я знався на квітах, то марив собі й далі, оздоблюючи голюську білявку листям і пелюстками ірисів і тюльпанів, і я вирішив, що треба ще щось понавигадувати, щоб мати забаву на цілий рік, бо за гроші можна купити не тільки гарну дівчину, а й поезію. Назавтра, коли ми стояли вранці на килимі і шеф проходжувався й оглядав, чи чисті в нас сорочки і чи всі ґудзики на місці, і коли він казав: добридень, панове, добридень, дами, я дивився на покоївку й буфетницю, і так витріщився на їхні білі фартушки, що покоївка аж смикнула мене за вухо, зате я дійшов висновку, що жодна з них не відмовилася б оздобити її животик ані злотоцвітом, ні півоніями, а надто, наче окіст сарни, ялиновими галузками чи омелою… і ось я протирав кухлі і дивився крізь них не на світло, що падало з великих вікон, за якими ходили люди, перерізані навпіл рамою, а мандрував у мареннях про літні квіти, виймав їх з кошика і прикрашав пелюстками животик білявки, що лежала на спині і розсувала ноги, а я оздоблював її всю і довкола стегон, і якщо квіти сповзали, я приклеював їх ґумміарабиком або злегка прибивав цвяшками чи кнопками, отож я зразково протирав кухлі, ніхто не хотів це робити, а я виполіскував скло у воді, дивився на кухоль на світло, але при цьому думав крізь ті кухлі лише про те, що б його ще такого вчудити «У Райських», і так ото дійшов до найостанніших квітів з садів, луків і лісу, і засумував: а що робити взимку? Але за хвилю щасливо засміявся, бо взимку є квіти ще гарніші, куплю цикламени й магнолії або, за потреби, поїду до Праги по орхідеї, або переберуся до Праги напостійно, там теж є вільні місця в рестораціях, і там я матиму квіти цілу зиму… наближався полудень, я розносив тарілки й серветки, червону й лимонадну шипучку, пиво, і коли надійшла обідня пора й почався найбільший рух, відчинилися двері, і спочатку ввійшла, а тоді обернулася, щоб їх зачинити, та гарна білявка від «Райських», вона сіла, розкрила торбинку, вийняла з неї білий конверт і роззирнулася, а я вклякнув, щоб зав’язати черевик, і серце билося аж у коліні, прийшов метрдотель і каже: скоренько йди обслуговувати, але я вагався, бо моє коліно помінялося місцем із серцем, так мені воно бухало тоді, але врешті я зібрав усю мужність, задер голову якомога вище, перекинув через руку серветку, і запитав панянку, що вона бажає, а вона відказала, що хоче бачити мене і малинову шипучку, а я бачив, що на ній сукенка в півоніях, така літня сукенка, наче квітник з півоніями, зробилося мені гаряче, я почервонів, як найчервоніша півонія, такого я не сподівався, там і тоді були гроші, там і тоді були мої тисячі, а те, що я бачив тут і тепер, було безплатно, отож я пішов по малинову шипучку, і коли я ніс її, ця білявка, біля неї лежав конверт, а з нього злегка висунулися на обрус ті дві сотні, мої дві сотні, отож ця білявка глянула на мене так, аж я задзенькотів усіма келихами, а той перший скраю з’їхав, легенько перехилився і вилився на її сукенку просто на коліна, у ту ж мить примчав метрдотель, а відразу за ним — сам шеф, аби перепросити білявку, шеф ухопив мене за вухо і крутнув ним, але він не повинен був так чинити, бо білявка крикнула на цілу ресторацію: «Що ви собі дозволяєте?» А шеф: «Він облив і знищив вашу сукню, а мені доведеться за нього платити…» А вона: «Що вам до того, я від вас нічого не хочу, навіщо ви цього чоловіка так ганьбите?» А шеф солодко: «Він облив вашу сукню…» Усі перестали їсти, а вона сказала: «А що вам до того, я вам забороняю, тепер дивіться!» І взяла шипучку, і лила її собі згори на голову просто на волосся, а потім з інших пляшок, і за хвилю була вже вся в малиновому напої і бульках газ-води, а останню малинову шипучку вилила собі за пазуху і сказала: «Плачу…», і вийшла, а за нею линув запах малини, вона вийшла у тій шовковій сукні, повній півоній, а тепер була в товаристві бджіл, шеф узяв зі столу конверт і сказав: «Іди за нею, вона це забула…», і я вибіг, а вона стояла на ринку, як ятка з турецьким медом, оточена хмарою ос і бджіл, але не відганяла їх, і вони збирали з неї нектар, який так її облив, мовби її огорнула ще одна шкіра, легенький шар, як на меблях, вкритих тонкою політурою, або як лак на нігтях, а я дивився на її сукенку і простягав їй той конверт, а вона його не взяла, кажучи, що вчора я забув їх у неї. І додала, щоб я прийшов увечері до «Райських», що купила букет диких маків… а я бачив, як на сонці засихає малинова шипучка в її волоссі, як воно зсихається, твердне, наче малярський пензель, коли його не покласти в оліфу, або як розлитий клей, я бачив, що сукенка прилипла їй до тіла з тою солодкою шипучкою так, що доведеться здирати її, як старий плакат, як стару шпалеру зі стіни… але це не головне, я був обурений, що вона так зі мною говорила, що не боялася мене, що знала про мене більше, ніж знали у ресторані, що знала про мене більше, ніж я сам… Того вечора пан шеф сказав, що моя кімнатка на першому поверсі буде йому потрібна і що я мушу перенести свої речі в кімнатку поверхом вище. Я кажу: а завтра можна, нє? Але пан шеф так на мене зиркнув, що я зрозумів — він уже все знає, і я мушу переноситись просто зараз, і ще раз нагадав мені, що після одинадцятої я мушу спати, що він за мене відповідає як перед моїми родичами, так і перед суспільством, і щоб такий піколик міг працювати цілий день, він мусить цілу ніч спати…