що там була кладка, а не тополя, а з того боку лунало, що там була тополя, а не кладка, але за хвилю все заспокоювалося і всі були вдоволені, і вже кричали тільки задля того, аби їм краще смакувало пиво, а іншого разу сперечалися про те, яке пиво в Чехії найкраще, один казав протівінське, другий воднянське, третій пільзенське, четвертий німбурзьке і крушовіцьке, і знову перекрикувались, але тільки для того, аби щось відбувалося, щоб якось убити цей вечірній час… А потім знову пан начальник нахилявся, коли я подавав йому пиво, і шепотів, що пана ветеринара бачили «У Райських» з панянками, що він був там у покою з Ярушкою, а пан директор Загальної Школи шепотів, що ветеринар там і справді був, але не в четвер, а в середу, і то з Властою, і так цілий вечір балакали тільки про панянок «У Райських», а хто там був, а кого там не було, а я, коли чув ті їхні оповідки, то мені було байдуже, чи за містом була тополя чи кладка, або чи там була кладка, а не було тополі, або тільки тополя, так само як те, чи ліпший пільзнер за пиво крушовіцьке, я не хотів нічого бачити й чути, тільки б самому почути й побачити, як то у тих «Райських». Я порахував гроші, а ті гарячі сосиски я продавав так, що назбирав стільки грошей, аж міг уже завітати собі до «Райських», я навіть навчився плакати на пероні, а що був я такий малий, ідеальний піколик, то на мене махали рукою і не брали решти, гадаючи, що я сирота. І так ото дозрів у мене план, що одного дня увечері після одинадцятої, щойно помию ноги, вискочу через вікно свого покою і зазирну до «Райських». Той день у ресторації «Злата Прага» почався зовсім дико. Перед полуднем з’явилося товариство порядно вбраних циганів при грошах, були то котлярі, що клепали мідні котли, посідали вони до столу і замовили все, що було найліпшого, і за кожним разом, коли замовляли, демонстрували гроші, директор музичної школи сидів біля вікна, а що цигани кричали, то він пересів за столик посеред зали і не переставав читати книжку, то мусила бути дуже цікава книжка, бо коли пан директор підвівся, аби пересісти ще на три столики далі, то й на кліп ока не відірвався від тієї книжки, і коли сідав, теж читав, рукою намацав крісло й читав далі, а я чистив для почесних бувальців кухлі, дивлячись на них проти світла, було ще далеко до обіду, лише кілька відвідувачів замовили зупу й гуляш, а в нас узвичаїлося так, що всі кельнери хоч би й не мали що робити, то постійно мусили щось робити, як ото я, що самозаглиблено протирав кухлі, та й метрдотель стоячи розкладав у буфеті виделки й ножі, а кельнер укладав серветки… і ось дивлюся я крізь кухоль на «Злату Прагу» і бачу, як за вікном біжать розлючені цигани і вбігають до нашої «Златої Праги» і, мабуть, ще в коридорі вихоплюють ножі, і тут уже почалося щось страшне, вони підбігли до тих котлярів, але ті мовби на них тільки й чекали, бо зірвалися й потягли за собою столи, і затулялися тими столами так, щоб ті, з ножами, не могли до них дістатися, але за хвилю вже два цигани лежали на підлозі з ножами у крижах, а зарізяки тільки дзюґали та штрикали куди попало, і вже столи були позаливані кров’ю, але пан директор музичної школи читав собі й далі, усміхаючись, а та циганська завірюха промчала не коло нього, а таки через нього, забризкала йому кров’ю голову й книжку, разів зо два вдаряли ножем у його стіл, але пан директор усе читав, а я під столами човгав навкарачки у напрямку кухні, а цигани яйкали, а ножі блискали, золотими мухами літали ті блиски по «Златій Празі», аж ті цигани врешті забралися з ресторану, не заплативши, і на всіх столиках було повно крові, двоє лежало на підлозі, а на одному столі валялися відрубані рівненько два пальці, водномах відсічене вухо, а на додачу ще й окраєць м’ясця, пан доктор, коли прийшов і оглянув ту січу і ті кришеники, упізнав у тому м’ясці кусник м’яза з передпліччя, а пан директор школи підпер голову долонями, поклав лікті на стіл і читав свою книжку, решта столів були перевернуті, ними котлярі загороджували вихід і прикривали свій відступ, а пан шеф не вигадав нічого мудрішого, як одягти під фрак білу камізельку з вигаптуваними бджілками, стати перед рестораном і, підносячи долоні, казати новим відвідувачам: мені дуже прикро, трапився у нас інцидент, відчинимо допіру взавтра. А я мусив зайнятися закривавленими обрусами, бо на них було стільки відбитків долонь і пальців, що довелося винести їх на подвір’я, розпалити вогонь у пральні, а буфетниця з помічницею мусили їх випрати і виварити, а я мав розвішувати ті обруси, але не міг доп’ястися до шнура, отож робила це помічниця, я подавав мокрі обруси, сягаючи їй до бюсту, а вона сміялася й користала з тієї ситуації, щоб мене розсмішити, приставляла свої перса до мого обличчя, робила те ніби знехотя, на переміну, спочатку одним персом, потім другим, ті перса, притулені до моїх очей, закривали мені світ, все було дуже пахнюще, коли вона нахилялася по обрус до кошика, я бачив її гойдливі перса, а коли випрóстувалася, перса переливалися і вже не звисали, а стирчали, і вони з буфетницею сміялися й питали мене: синцю, кілько тобі літ? Чи сповнилося тобі вже штирнайцять? А коли? Вечоріло, віяв вітер, ті обруси висіли так, що перегороджували подвір’я — ми робимо так у залі, коли в ресторані весілля або особливі гості, і ось я вже з усією роботою впорався, знову все сяяло чистотою, всюди були гвоздики, я завжди приносив, залежно від сезону, повний кошик квітів, і я пішов спати, а коли запанувала цілковита тиша, і тільки, наче перемовляючись, лопотіли на подвір’ї обруси, наповнюючи подвір’я своїм мусліновим шепотінням, я відчинив вікно, потім вислизнув поміж тих обрусів, гайнув до хвіртки, перескочив її і далі шмигав по вулиці від ліхтаря до ліхтаря.
Читать дальше