Богумил Грабал: Я обслуговував англійського короля

І я закашляв, але пан Вальден лежав на підлозі обіч килима, увесь килим в узорі із стокронок, вистелений зеленими банкнотами… Пан Вальден дивився на це поле, лежав, витягнувшись, із товстою рукою під головою, як на подушці… я вийшов, зачинив за собою двері, тоді постукав, а пан Вальден запитав: «Хто там?», кажу: «Це я, піколик, несу мінералку». «Заходь», — сказав, і я зайшов, а пан Вальден далі лежав боком, поклавши голову на долоню, волосся мав кучеряве і змащене брильянтином, і так воно виблискувало, майже, як діаманти на другій руці, і був знову усміхнений, кажучи: «Подай мені одну і вклякни». Я витяг з кишені штопор, і мінералка тихо зашуміла. Пан Вальден пив і в павзах, показуючи на банкноти, говорив тихо й лагідно, як та мінералка: «Я знаю, ти вже тут був, і я дозволив тобі дивитися… запам’ятай собі, гроші відкриють тобі дорогу до цілого світу, так повчав мене старий Кореф, у якого я всього навчився, а те, що ти бачиш на цьому килимі, заробив я протягом тижня, продавши десять ваг… і це мої комісійні, чи ти бачив щось прекрасніше? Як приїду додому, то так само розкладу їх по цілій хаті, ми з дружиною порозкладаємо їх на всіх столах і на підлозі, куплю салямі, покраю на кубики і цілий вечір буду їсти, нічого не зоставивши на завтра, бо я все одно встав би серед ночі і ум’яв її, я страшенно люблю салямі, цілу палигу з’їм, колись про це розповім, як приїду наступного разу…» І пан Вальден встав, погладив мене, узяв за підборіддя і подивився просто в очі, кажучи: «Ти зайдеш далеко, запам’ятай це собі, бо це в тобі є, розумієш? Тільки зумій вхопитися». А як? — питаю. І він сказав: «Бачив я тебе на вокзалі, як ти продавав гарячі сосиски, я був один з тих, що дали тобі двадцять крон, а ти мені так довго давав здачу на крону вісімдесят, аж потяг рушив і поїхав… а потім», — сказав пан Вальден, відчинив вікно, набрав у кишені штанів жменю дрібняків і шпурнув на опустілу площу, почекав, вистромив палець, щоб почути як монети з дзенькотом розкотяться по бруківці… і додав: — «Ти теж мусиш уміти кидати копійки в вікно, щоб у двері входили сотні, розумієш?» Тут знявся вітер, а за ним перетяг, і всі сотки, мов за командою, піднялися, підскочили, ожили і пересунулися, наче осіннє листя в кут кімнати. Я дивився на пана Вальдена, я завжди вдивлявся в кожного мандрівного крамаря і, щоразу отак надивившись, думав, яку він має білизну, а яку сорочку? І завжди мені думалося: мабуть, у них брудні підштанки, а в декого ще й матня жовта, всі мають засмальцьовані комірчики й брудні шкарпетки, і якби не поселилися в нас, то ті шкарпетки й підштанки викидали б у вікно, як то робили в Карлових лазнях, де я три роки був у бабці на вихованні, бабця мала у старому млині таку комірку, куди ніколи не зазирало сонце, та й не могло зазирнути, бо вікна виходили на північ якраз біля самого млинового кола, такого великого, що воно своїм верхом сягало третього поверху, і так сталося, що саме бабця могла мене взяти на виховання, бо моя мамуся була ще панна, тому віддала мене своїй мамусі, тобто моїй бабуні, а моя бабця мешкала неподалік Карлових лазень, і все її життєве щастя полягало в тому, що їй вдалося винайняти ту комірку в млині, і завше молилася, що Господь її вислухав і дав їй ту комірку поряд з лазнями, бо по четвергах і п’ятницях там брали купіль мандрівні крамарі і люди без сталого місцеперебування, отже, моя бабця з десятої ранку вже була напоготові, а я теж потім тішився з кожного четверга і кожної п’ятниці, та й з решти днів, хоча в інші дні не так часто вилітала білизна з вікна кльозету, але ми пильнували коло вікна, бо повз наше вікно щохвилі хтось із подорожніх викидав брудні підштанки і вони на мить застигали в леті, наче демонструючи себе, і відразу опадали, деколи падали на воду, бабця нахилялася і витягала їх гаком, а я мусив бабцю тримати за ноги, щоб не булькнула в ту глибінь, а викинуті сорочки раптом розкидали руки, наче поліцай на перехресті або Христос, і так на хвилю ті сорочки були розіп’яті в повітрі, а тоді стрімголов падали на лопаті та óбід млинового колеса, а колесо крутилося і завше була забава, бо ми могли, залежно від ситуації, лишити сорочку на колесі, аж доки воно, крутнувшись, принесе її під вікно бабці, тоді досить було простягти руку і ту сорочку взяти, або гаком стягти сорочку з лопатей, за які вона зачепилася і, крутячись, щоразу опадала на одну лопать нижче, але бабця й ту досягала, вона втягала її гаком через вікно до кухні і відразу кидала в корито, а ввечері прала ті брудні сорочки, і підштанки, й шкарпетки, а воду виливала назад у воду, що клекотіла під лопатями млинового колеса… А як то було красно увечері, коли в темряві несподівано вилітали білі підштанки з вікна кльозету Карлових лазень, біла сорочка на темному тлі млинової прірви, і щойно в нашім вікні заясніє біла сорочка чи білі підштанки, бабця наловчилася підхоплювати їх гаком на льоту, за мить до того, як упадуть вони на мокрі й слизькі лопаті чи проковтне їх глибина, а часом вечорами чи ночами, коли від води тягло вітром і підіймалася вгору водяна пилюка, вода з дощем так хлюскотіли бабуні по обличчю, що деколи вона мусила неабияк помоцуватися з тим вітром за сорочку, але все одно бабця тішилася кожним днем, але найбільше четвергом і п’ятницею, коли подорожні міняли сорочки і сподні, бо вони заробляли добрі гроші і могли собі купити і сорочки, і сподні, і шкарпетки, а старі викидали через вікно, де на них чигала бабуня з гаком, вона ту білизну прала, церувала і складала в шафу, а потім розносила по будовах, спродуючи мулярам та їхнім помагачам, і так скромно, але добре собі жила, що навіть могла купувати мені роґалики і свіже молоко для білої кави… то були мої найкращі роки… і досі ввижається, як бабця стоїть на чатах біля відкритого вікна, а восени і взимку то була нелегка праця, і я знову бачу, як падає викинута сорочка, підтримувана тим вітром зі споду, на мить зависає перед вікном, розкинувши руки, а бабця швидким рухом смикає її до себе, бо за хвилю сорочка може безсило впасти підстреленим птахом у спінені чорні води, щоб згодом, наче тортурована, повільно влягтися на катівське колесо вже без людського тіла і підніматися на мокрому ободі, щоб зникнути за вікном третього поверху, де, на щастя, були мельники, а не такі люди, як ми, з якими довелося б воювати за ті сорочки й підштанки, й чекати, аж та сорочка спуститься по колесу, а якби зісковзнула і впала в клекотливі чорні води, то поплила б лотоками під чорними містками, кудись далеко від млина…