Iван Франко - Борислав смiється

— Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!

— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, небагато розумiючи його мови.

— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!

— Куди, синку?

— Адже ж кажу вам — до Леона.

— До Леона? Нi, нiколи!

Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав лютитись, грозити, що собi смерть зробить, — i Рифка тим дуже перелякалася.

— Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi нiчого! Прошу тя, будь супокiйний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокiйний.

I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала одежу, що Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкiнцi вийшли обоє.

Леон Гаммершляг в дуже добрiм настрої сидiв в своїм кабiнетi при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, i перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде можна i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, — вiн чувся сильним i гордим, як нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка, блiда, як нiколи, з вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява i дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змiшали його.

— Прошу сiдати, — сказав вiн у вiдповiдь на її привiтання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сiла i довгу хвилю мовчала. Мовчав i Леон.

— Я до вас з одним дiлом, — сказала повiльно Рифка, — хоч i не своїм, але все-таки…

— Дуже менi приємно буде, — вiдповiв Леон.

— Чи ви гнiваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.

— Але ж… але ж, ласкава панi… Як панi можуть…

— Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, буває, в гнiвi та не схотiли менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч i ае для мене… ' — О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.

— Дiло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари нашi дiти?

— Га, що ж робити, мусив покинутiї, хоч як менi жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!

— А якби мiй син був?

Леон поглядiв на неї пильно i добачив нетаєну тривогу вижидання в її лицi.

«Ага, — погадав вiн собi, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько пiти, i вони заловляють тепер моєї ласки. Але постiй, я тобi вiдплачу за колишнє!» — I додав голосно:

— Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м… Маю вже iншi види з моєю донькою.

— Ну, як так, то, звiсно… Я тiлько думала… Розумiється, не в своїм iнтересi…

Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов її.

— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

— Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймiм, якби так було?

— Е, байки, фантазiї! Я маю iншi види i прошу менi не забирати часу подiбними придабашками!

Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за зуб, i зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.

В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же влетiв до кабiнету задиханий, запилений, спочений жид — касiєр Леонiв з Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.

— А се що? Ти чого прибiг?

— Пане, нещастя!

— Яке?

— Робiтники змовилися i не хотять робити.

— Не хотять робити? А то чому?

— Кажуть, що замало їм платимо.

— То не може бути. Ти хiба п'яний!

— Нi, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.

— Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?

— I при фабрицi.

— Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту дiяти? Робота на фабрицi мусить iти конечно! Слухай, Шльомо, бiгай на мiсто, накликай тутка робiтникiв i веди до Борислава, я сам також їду.

I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на Рифку. Вона чула тоту вiсть i всмiхнулася по їх виходi.

— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовляє! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдної, доброї… Але що я йому скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав її.

— Ну, що? — спитав вiн, глядячи їй у очi.

— Добре, синку, добре, все добре.

— Пристав, приймив?