Iван Франко - Борислав смiється

Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять їх робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи:

«Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!» Знов iншi надзорцi, мов наївшiїся дурiйки, бiгали улицями до своїх нахлiбникiв, розповiдали їм, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi їх радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:

— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?

— Не маю р'оботи.

— Як нема? У мене є.

— А много заплатиш?

— Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.

— Не гiду. Мало.

— Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити?

— То вже моя рiч. Не питай!

Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма їх робота i що робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницької в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подiєю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В своїй безрадностi вони бiгали, розправляли о своїх можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успокоїтися, зiбрати свої мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо.

Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою.

Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо:

— Правда ваша. Хто менше жадає, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, — поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух — i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде.

Всi признали справедливiсть тої бесiди. Бенедьо говорив дальше:

— Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло — вiйну з богачами.

I менi здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, — змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому поєдинчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше.