Iван Франко - Борислав смiється

— I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi котрий-будь з твоїх слуг мiг сказати?

— Нi. Я нi з ким о тобi не говорила.

— Я сип Германа Гольдкремера, знаєш його?

— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? Твiй батько сватав тебе за мене? Коли?

— Недавно, два мiсяцi тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але що ж сказали мої родичi?

— Я не знаю. Бачиться, батько твiй був не вiд того, але мати була противна, i я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов вiд вас страшно зрушений i розгнiваний i проклинав твою матiр.

— Що ти говориш! — скрикнув Готлiб. — Моя мати! I мала би була противна!.. Але нi, — додав вiн по хвилi, — се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нинi! — Лице Готлiба горiло дикою рiшучiстю. — Коли верне твiй батько?

— О п'ятiй.

— Ну, то прощай! Я йду i пришлю сюда свою матiр, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

I вiн пiшов.

— Що за сила, що за рiшучiсть, що за гаряче чутєi — шептала п'яна вiд розкошi Фаннi. — Нi, нi, зовсiм не те, що прочi блiдi, мiзернi кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!

Мiж тим Готлiб поквапно пiшов додому. Вiн уже увiдомлений був о тiм, що батько знає про його побут в Дрогобичi. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жаданi грошi. Готлiб нiчого не сказав на тоту вiсть; нова нам'єтна любов до Фаннi прогнала його гнiв на батька; вiн тепер далеко раднiше був би послухав батькового розказу i вернувся жити додому, коли б тiльки Герман видав був такий розказ. Та нi, Герман нiчого не розказував, немов i зовсiм не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається i поверне до нього. Готлiб знов сього не хотiв. Кiлька разiв вони стрiчалися на улицi, але Герман усе творився, немов не знає того молодого вистроєного панича, а Готлiб знов не хотiв перший податися. Додому до матерi забiгав Готлiб рiдко, i то все тодi, коли батька не було. Але тепер дiло було спiшне, i вiн увiйшов, хоч йому служниця сказала, що панi є в покої, а пан у своїм кабiнетi. Нехай собi, йому до пана нема нiякого дiла.

Рифка сидiла в покої, влiпивши очi в повалу. Нещаслива руїна її духу доходила до кiнця, стала тепер на тiй порi, коли по великiм роздражненнi наступає омертвiння, безмисна отяжiлiсть, туманiюча меланхолiя. Вона цiлими днями сидiла на однiм мiсцi, говорила мало i якимось в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимодика енергiя її волi тепер десь зовсiм пропала, розпирслася на кусники.

В тiм станi одубiння можна було зробити з нею, що хто хотiв. Одно тiльки осталося в нiй живе чуття — любов до сина i ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою змiною, в котрiй вiн бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лiкарi впевнили його, що се ознаки надмiрного роздражнення i ослаблення нервiв i що треба тiльки супокою, а все буде добре. I Рифка певно досить мала супокою, цiлий день нiхто до неї не творився, окрiм хiба що слуги закликали її до їди або до постелi. Але знов певно й те, що такий спокiй, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї лiком!

Готлiб, зайнятий своєю любвою, зовсiм не вважав на її стан, але скоро тiльки ввiйшов до покою, зараз прямо приступив до дiла.

— Мамо! — сказав вiн, пiдходячи i сiдаючи обiч неї.

В її мутних, погаслих очах засвiтилася живiша iскорка.

— Чого, синку?

— Чи Леон Гаммершляг хотiв сватати за мене свою доньку?

— Леон? Ага, правда, той поганець — хотiв.

— I що ви сказали йому?

— Я? Радше умру сама, нiж маю прийняти її до себе!

Готлiб гнiвно, майже люто позирнув на неї.

— Дурнi ви, мамо!

— Чому, синку?

— Бо я iменно Леонову доньку люблю i радше вмру, анiж вона мала б бути не моя.

Рифка зiрвалася на рiвнi ноги. Слова Готлiба були для неї немов сильним, пробуджуючим ударом.

— Се не може бути! — сказала вона мiцно.

— Те мусить бути! — сказав Готлiб з притиском.

— Але як же ти можеш її любити?

— Але як ви можете її ненавидiти?

— О, я їх усiх ненавиджу, до смертi ненавиджу: i того Леона, i твого батька, i її, - усiх, усiх тих, що для грошей вiдрiкаються життя i сумлiння, та ще й других потопляють враз iз собою в тiй проклятiй золотiй калюжi!

— Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

— Чи ще можеш питатися?

— I бажаєте мойого щастя?

— Бiльше, нiж собi самiй.

— Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.

— Що зробити, синку?

Хвилевий вибух давньої енергiї швидко погас в душi Рифки, i вона знов сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.