Iван Франко - Борислав смiється

— Аякже, аякже! За мiсяць заручини.

— За мiсяць? Чому так пiзно?

— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобi твiй вiк молодий!

I вона почала хлипати, мов дитина.

— Мамо, не говорiть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнiвно Готлiб.

— Не буду, синку, не буду!..

Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилi, чи задля того, що мати сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, — досить, що Готлiб не почував такої радостi, як би йому бажалося. Вiн iшов мовчки з матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а Готлiб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.

Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм часi, як i до Леона, прийшла й до нього, i вiн, схопившися, сейчас казав запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну вiсть про робiтницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так i кинулася на фотель i потонула в своїй безмиснiй меланхолiї. Готлiб в готелi ходив по своїй свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о своїм щастi i силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей в боковiй стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку i накривши лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.

Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досi в Бориславi подiя робiтницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, вiн довго вночi не мiг заснути, роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав вiд часу, як вiн послiднiй раз виїхав з нього! Немов яка чародiйська сила перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида на вулицi не побачиш, а зато купи робiтникiв, мов рої шершенiв, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди, було, глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотнi рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовванiють, мов бруднi костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свiжого воздуха. Зато на толоцi, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вiкна видно дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять собi кашу. З Германового вiкна чути гомiн нарад, чути оклики варти, розставленої по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. «Чорт би їх побрав! Що вони собi гадають?» — думалось Германовi, i вiн нетерпеливо ждав восьмої години, о котрiй мали до нього посходитися на нараду позапрошуванi властивцi ям.

— Нi, ее так не може бути! — говорив вiн сам до себе, ходячи по свiтлицi. — Ми мусимо перела' мати їх опiр. Менi конче потрiбно робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня вiддати «Спiлцi визискування» цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти вiд неї грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав! I «Спiлка» леда день бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi якої поганi наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю тим панам вiд «Спiлки» па мiсцi, — а вони най собi роблять, що знають, лиш менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив законтрактовану масу воску на двi рати, — тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим лiпше.

От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування його виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш робiтники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!

— Але вони мусять! То не може бути!.. — говорив вiн дальше. — Хоч би-м мав i переплатити, все-таки я тiлько їм не переплачу, кiлько менi зиску прийде!

Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора пiслав Мортка, щоби збирав по Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв i християн, робiтникiв i неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв їм добру плату i провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських робiтникiв. «Се ж i найлiпший лiк на їх недугу, — думав вiн, затираючи руки з радостi. — Як побачать, що я можу без них обiйтися, що маю своїх робiтникiв, то тодi самi прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ануко, побачимо, чия возьме!»

Дивний якийсь гомiн, що йшов вiд толоки i змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого, окрiм цiлої купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.