Iван Франко - Борислав смiється

— Се що там такого? — спитав їх Герман через вiкно.

— Бiйка якась! Б'ються! — вiдповiли хором жиди.

— Хто з ким б'ється?

— Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла вiд Губич, вошi не хотять їх пустити до Борислава, ну, i розпочалася бiйка.

Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.

— Гурра! гурра! — розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблiдли i затремтiли, але нiхто не казав i слова. Нiмо i тривожно слухали далi.

— Гурра! гурра! — роздавалися далi радiснi крики, але, окрiм того «гурра», не можна було нiчого бiльше розiбрати.

— Прошу, панове, ходiть до покою, порадимось, — сказав по довгiй мовчанцi Герман.

Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання, аж тут створилися дверi i впав блiдий i заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нiм була запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i, влетiвши до покою, кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не кажучи. Жиди обступили його i глядiли на нього з виразом такої тривоги, немов се був вiщун їх нехибної погибелi.

— Що сталося, господи боже, що сталося? — допитували вони, але Леон нешвидко спромiгся на слово.

— Gott soll sie strafen! — крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з крiсла. — Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!

— Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки знаєте? — гомонiли жиди, тремтячи зо страху.

— Нiхто ii казати не потребував! — вiдповiв Леон. — Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

— Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най їх кольбами женуть до роботи! — крикнув один жид.

— Що жандармiв? — поправив другий. — Що ту порадять жандарми. Ту цiлої кумпанiї вiйська треба, щоб їх половину перестрiляла!

— Але що ж сталося? — допитували жиди Леоиа. — Розказуйте, як що було!

— Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я на толоку, жду на тих робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi. На толоцi вже їх як того гайвороння — снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi дiстають? Та то пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!

Леон замовк на хвилю, щоби додати тим бiльшої ваги своїм послiднiм словам, а погляд його, облетiвши всю свiтлицю, упав на Германа, котрий в задумi стояв коло вiкна i пальцями тарабанив по шибi. Многi жиди й собi' ж туди зирнули, а деякi аж скрикнули, немов просвiченi наглою здогадкою.

— Невже ж! Не може бути!

— Або я знаю, — вiдказав нiби рiвнодушно Леон, — здвигаючи плечима. — Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совiсть казала йому бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачiв кинув iскру пiдозрiння, буцiмто весь бунт робiтницький — дiло Германа, пiдняте в тiй цiлi, щоби всiх дрiбнiших предприємцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.

— Але слухайте ж, що далi було. Iду я собi гостинцем, аж ту менi назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. «Куди?» — питають. Я зiбрався на вiдвагу: «А вам що до того?» — кажу. «Нам до того! — вiдповiли. — Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб нiхто з Борислава не виходив!» — «Що ви дурницi плетете, — скрикнув я, — не зачiпайте людей насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!» — «Ну, то дайте ж i ви нам спокiй, — вiдказують, — вернiться собi подобру до Борислава, а туди ходити не вiльно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальшi розмови, за плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в смiх. Стисли мене мов клiщами, вiдпровадили аж до входу Борислава i пустили. «Ов, бiда», — погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робiтники з Дрогобича. «Га, — гадаю собi, — господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й iду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» — крикнули. «Добрi люди, робiтники», — вiдповiдають тамтi. «А куди ту iдете?» — «От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава». — «Не можна!» — «Як то не можна?» — «Так що не можна. Ви хiба по чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей i просили, щоб нiхто через тих кiлька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всiх лiпшої плати не доб'ємося?» — «Нi, не чули», — кажуть дрогобицькi. «Ну, то чуйте ж тепер, i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!» Робiтники почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали з тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили тiй бесiдi, але боялися, що їх тут така многота зiбралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув: «Не слухайте їх бесiди, люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал їм буде, не бiльша плата! Ходiть до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, — що вам бiльше потрiбно!» Тi слова троха немов оголомшили всiх. Приходящi зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: «Стiйте! Не пустимо нiкого!» Я собi знов кричу: «Далi за мною!» Гармидер зробився, далi п'ястуки почали сипатись, штурканцi, а далi й камiння. На крик поназбiгалося їх багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв заїхало менi то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустiший стиск, а вiдтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бiйка вже скiнчилася, приходящi розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт: «Гурра! гурра!» Аж оглушило мене, i я, видячiї, що нiчого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!