Леся Українка - Бояриня

М а т и

Хiба? Та нi, вона була здорова.

А от що на весiллi… Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно?

Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали.

С т е п а н

Нi, матiнко, не помогли б тi шепти.

Така вже слабiсть.

М а т и

Що ж воно? Як зветься?

С т е п а н

Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се є также слабiсть".

Сказав менi по-грецьки як i зветься.

М а т и

Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоїти…

С т е п а н

Вiн казав, - коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.

М а т и

От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, вiдомо, завезена далеко…

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й…

С т е п а н

Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить?

М а т и

Та, може, й пустить - вже ж вiйни немає.

С т е п а н

Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить?

М а т и

Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре - поїхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки.

(Зiтхнувши, поглянула па небо).

Ба сонечко схиляється на вечiр.

Ти б тута розбудив Оксану, синку,

Навзаходi недобре спати хворим.

А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч їй було готове пити.

С т е п а н

Спасибi, що клопочетеся нею.

М а т и

Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.

(Iде в терем).

Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку…

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Мiсяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце…

С т е п а н

Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраїнi.

О к с а н а

Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине…

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобi казав?

Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.

О к с а н а (iронiчно)

Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїнi утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?

Отак i я утихомирюсь хутко в трунi.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїнi.

Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годi, не кажи.

Нiкуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Менi аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)

А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїнi!

Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїнi, - тепер, як "втихомирилось", ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та гаєм недопаленим втiшатись.

На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi?

С т е п а н

Ти тепер картаєш…

А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту?

О к с а н а

Правда, я казала…

Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!

С т е п а н

Се навiщо?

О к с а н а

Ти не хочеш?

С т е п а н

Нi, чом же?

(Дає руку Оксанi).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась iржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами).

У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в вiйну побавитись хотiли… не витягли… до пiхви прикипiла… заржавiла. Отак i ми з тобою… зрослись, мов шабля з пiхвою… навiки… обоє ржавi…

С т е п а н

Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа.

О к с а н а

Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.

Що-небудь же i я повинна вмiти…

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге українки, вiзьми московку лiпше…

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться…

С т е п а н (з мукою)

Читать дальше