Леся Українка: Бояриня

Так, дещо розмовляли.

М а т и

Не наговоряться все голуб'ятка.

Коли б то бог судив i Ганнi нашiй таке подружжя!

Г а н н а (свiтить тим часом (розгортає пакунки)

Подивись, Оксано, чого ми накупили!

Оксана пiдходить.

Се на шубу, а се на лiтники, а се на кичку.

Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли аж до купцiв заморських.

О к с а н а (жваво)

Гарно, гарно!

Та й молодичка з тебе гарна буде!

Ну й потанцюю в тебе на весiллi!

Нехай уже московки не здивують!

Г а н н а

От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похнюпившись, аж сумно.

М а т и

Та звiсно, i чого б таки журитись?

Ви люди молодi… у хатi лад…

О к с а н а (пiдхоплює)

За хатою добро…

Г а н н а (не завважаючи iронiї)

Авжеж, сестричко, якби ти бачила, що там купцiв наїхало! I чом ти не пiшла iз нами вкупi?

О к с а н а

Я дошити хтiла, а завтра й я пiду по всiх усюдах, закупимо з тобою всю Москву!

От я собi парчеву кичку справлю!

Степане, можна?

С т е п а н

Чом би ж то не можна?

О к с а н а (плеще в долонi й приспiвує)

"Бодай менi такий вiк довгий, як у мене чоловiк добрий!.."

М а т и (втiшно всмiхаючись)

Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку!

Г а н н а

А як вона менi спiвала гарно весiльної! Сестричко, заспiвай тiєї, як то косу розплiтають.

О к с а н а

Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.

Я зараз коровайницею буду або приданкою - ти тiльки слухай:

(Спiває дуже голосно, по-сiльському).

"Не бiйся, матусю, не бiйся, в червонi чобiтки обуйся, щоб твої пiдкiвки бряжчали, щоб нашi вороги мовчали!

Гу!"

(Вигукнувши, вискакує на ослiн)

Отак приданки скачуть через лавки!

С т е п а н (ловить її й здiймає з ослона)

Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.

М а т и

Та правда, донечко, почує челядь…

О к с а н а

Овва! Так що ж! Бояриня гуляє!

Давай утнем санжарiвки, Ганнусю!

Г а н н а (смiючись)

Та я не вмiю!

О к с а н а

Я тебе навчу!

(Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи).

"Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине!

Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине!"

Що ж ти. Степане? Помагай спiвати!

(Залягається смiхом, що згодом переходить у кашель.

С т е п а н тривожно кидається до неї).

V

Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные девушки".

Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.

М а т и (пройшовши вперед до повiтки, показує дiвчатам на ослiн)

Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи.

Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем.

М а т и

Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше?

Вiльнiше дихати?

О к с а н а

Вiльнiше?..

(Схиляється на подушки).

М а т и

Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

О к с а н а

Так, я б заснула… тiльки я боюся…

М а т и

От, хай бог милує! Чого боїшся?

О к с а н а

Та все якесь таке страхiття сниться.

М а т и

Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре.

О к с а н а

От вiдколи я тут, то й сни змiнились…

Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо…

А тут не снилось i разу.

М а т и

Бач, любко, як сниться, що лiтаєш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться.

Тепер же ти вже не ростеш…

О к с а н а

Та… певне…

М а т и (поправлятчи їй подушки)

Ляж вигiдненько та засни гарненько.

(Сiдає коло неї в ногах).

А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я.

(Виймає бурштиновi чiтки i перебирає їх, стиха ворушачи устами).

О к с а н а засипляє.

С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм устає обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки.

М а т и (нишком)

Ну, що ж казав той нiмець? Є надiя?

С т е п а н

Що ж, каже: "В бога все можливо".

М а т и

Певне!

Та все ж би й людської снаги докласти, либонь, не грiх.

С т е п а н

Вiн докладає, мамо.

Вiн є людина великоучена…

Та що ж, коли така тяжка хвороба?

М а т и

I звiдки причепилася напасть?..

Либонь, се хтось наврочив на весiллi

Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла.

С т е п а н

Здається, ще давнiше почалося…