Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Галя рвала вишнi, але їх не їла i все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але двi сльозi виступили на її чудових очах i покотились по щоках. Радюковi стало жаль молодої дiвчини, неначе рiдної сестри.

- Чи забудете мене, чи не забудете? - знов спитав вiн, взявши Галю за руку.

- Не забуду, - одказала вона нищечком, як мала дитина, i трохи не розридалась, як мала дитина.

Коли це за вишнею шелеснула панiя Висока i зiгнала якусь птицю з дерева, її сукня запалала в зеленому листi. Радюк пустив Галину руку.

- Хавав! - крикнула вона з-за гiлля й таки справдi злякала молодих людей. - А що, злякала вас, садових пташок?

- Не тiльки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетiла, - промовив Радюк.

Галя мусила нiби заспокоїться при стороннiй людинi, навiть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самотi з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому вiку, трохи злякало її й дуже збентежило.

Незабаром всi вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посiдали хто на килимi, а хто на травi. Панiя Висока напелехала повну тарiлку свiжих вишень.

- А де ж вашi вишеньки, паничу й панно? - спитала вона в молодих.

- А ось! - сказала Галя, показуючи гiллячку вишнi, всю обсiяну й облiплену вишнями, на котрiй зеленiло тiльки зо три листочки.

Вона гралась тiєю гiллячкою, нарвала гвоздичкiв i зеленого листя й обклала ними гiллячку. Вийшов дуже оригiнальний букетик.

- Кому то буде букет? - спитала Ликерiя Петрiвна, навiщось втягнувши губи в рот.

- Комусь буде, та не скажу! - промовила Галя й подала Високiй той букетик.

Висока не взяла й затрiпала маленькими ручками.

- Не менi, не менi, а комусь iншому! I менi колись дарували букети на Бесарабiї, та ще й якi букети! Такi букети, що було несуть удвох чорнобривi товаришi мого капiтана! Було несуть менi цiлу гору квiток, та ще й зверху на пiваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квiток та стрiчок. От якi букети колись менi дарували!

Всi засмiялись, а Масючка аж голову одвернула набiк.

Тим часом наймичка винесла пiд грушу самовар. Галя побiгла за посудом, за чаєм i почала готувать чай. Сонце вже обiйшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечiр половини лiта. Сонце обзолотило промiнням грушi, й вишнi, i квiтки в горiдчику, облило золотом Галю всю: лице, бiлу вишивану сорочку, розкiшнi коси на головi, бiлi ручки, що готували чай; обзолотило навiть панiю Високу, й Масюкове необголене лице, i поважне лице Масючки; обзолотило Радюковi виразнi, наче пензлем обведенi, уста i рум'янцi на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зiтхала, згадуючи сцену пiд вишнею й тi незабутнi слова: "Чи забудете мене, чи не забудете, як i я вас нiколи не забуду?"

Наливши чай, Галя вийшла з-пiд гiлля грушi, щоб роздать усiм стакани. Сонце освiтило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту рожевим свiтом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само залите свiтом до самого далекого краю безоднi. I йому здалось, що такi гарнi, такi безвиннi, такi добрi iстоти повиннi б жити не на землi, а в тому високому синьому небi. Так гармонiзувала краса натури, краса неба з iдеальною красою молодої дiвчини. В його молодiй душi чогось з'явилась думка впасти.на колiна i поклониться великiй красi людини разом з великою красою неба й землi.

Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх перемагала i всiх забавляла.

- Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями, мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! - аж крикнула поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. - Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабiї. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще!

- Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими офiцерами, - додав Масюк.

- Еге пак! I де то вони тепер, мої дорогi, мої голубчики, нашi товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi, чорнобривi, веселi! А як любили мене всi!

- Чи вже ж таки, Ликерiє Петрiвно, любили вас усi двадцять? - спитав Масюк.

- Їй же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч снилось, буцiмто я все їду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу Дунай, а конi поганяє бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь свiт закрутився! та все менi здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай.

Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась.