Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Приїхавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його приїзду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й дочка привiтались до його дуже ласкаво!

- Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете менi оцього дорогого гостинця.

Радюк подав їй кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрiзний.

- Яка це книжка? - спитала Галя.

- Це Шевченкiв "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, - промовив вiн тихiше. Галя зарум'янилась, як зоря, i подякувала. - Буду ж часто читати цю книжку, - тихо промовила вона й почала перегортать листки.

- Де ж Iван Корнiйович? - спитав Радюк.

- На току, коло возiльникiв, - сказала Галя. Радюк пiшов на тiк шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi, порядком на току й на подвiр'ї.

- А! слихом слихати! - гукнув до Радюка хазяїн з-за возiв. Вiн обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю.

Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i її батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i їх напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством - все те повiяло на його чимсь рiдним, чимсь приємним, рiднiшим, нiж дух вищого панства.

"Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я її люблю. Чого ж менi бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк…"

На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед такої багатої природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки, звичаї и навiть самi мелодiї пiсень i заводив у ноти. Часто вiн їздив i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возiїв, балакав з ними, записував од їх усе, навiть слова мови. Не раз вiн заїжджав i до панiї Макухи, чи Високої, котра на самотi не соромилась своєї мови й чудово говорила по-українськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому "кавалерiю" свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив їх таки прочитать.

Радюк скрiзь проповiдував свої смiливi iдеї, доки не дiйшла за його чутка до мiської полiцiї… Сусiди почали застерiгать батька й матiр i просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту…

Раз батько сказав своєму синовi: "Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то їдьмо на баштан. Цього року була рання зав'язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiває й накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так дбає про моє добро, що часом i менi молитву читає".

- А поїдьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв наїмся, - сказав син.

Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином виїхав з двора на степ до баштана.

Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно буває в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних прикметах суголовка. Незабаром i той суголовок зник, i вiз покотивсь гладеньким степом. З-за густих будякiв i всякого зела незабаром висунулись баштани з довгими рядками високих соняшникiв. За соняшниками зараз з'явились рiвнi рядки гостролистої кукурудзи, насадженої кругом баштанiв дуже рiвними рядками. Рядки пшiнки мережили баштани вздовж i впоперек. Вже конi наближались до баштана, вже можна було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де мiж листом повивертались боками довгi й круглi бiлi гарбузи, неначе воли на спашу. Потiм одкрилося поле, неначе заслане картатими хустками, де зеленiло дрiбненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в ясно-зеленому листi жовтi динi, зеленiли й бiлiли здоровi кавуни. Всi журбанськi баштани люди сiяли вкупi, щоб легше було стерегти од злодiїв; тим-то вони й займали степ, скiльки можна було осягти оком.