Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до себе струга, як на руках манячили рукави бiлої сорочки.

- Знаєш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти свої кавуни, а погонич нехай їде просто до куреня.

При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить через огудиння рябий собака, аж курява пiднiмається за ним. За Рябком пiдтюпки бiг Онисько.

- А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! - цькував дiд та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п'явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами.

- А чого ви тут ходите! - крикнув Онисько i… руки опустив, упiзнавши хазяїна.

- Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю, що злодiї. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого народу.

- Та це ми, дiду, правди вивiряємо в вас! - сказав син.

- Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не покалiчила де собака? - бiдкався сивий баштанник. - Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi.

- Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! - сказав молодий Радюк.

Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнiв усе гарчав та скалив бiлi зуби.

- Чи є, дiду, стиглi кавуни? - спитав молодий Радюк.

- Динi вже давненько показались, а кавунчика - може, й знайдемо.

Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько розрiзав кавуна надвоє. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофеї, добутi на вiйнi.

- Спасибi, дiду, спасибi! - дякували пани. Молодий панич порiзав кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з'їли цiлого кавуна дочиста!

- Тепер, дiду, давайте динь абощо? - казав панич.

- Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було їсти переднiше диню, а потiм кавуна, - промовив дiд i винiс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало довгими злiпленими рядками, - прикмета, що диня була не проста, а дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тiєї динi не зосталось i шматочка.

- Тепер i до роботи можна браться! - промовив дiд поважним тоном, обертаючись до панича. - А нумо, паничу, зносить динi та вибирать огiрки!

- Як нумо, то й нумо! - сказав панич. - Давайте, дiду, торбину або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки.

- Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, - сказав дiд трохи м'якiшим голосом.

- Чого ви, дiду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?

- Сидiть та лучче люльку курiть!

- Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре всiм.

- Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та курiть люльку.

Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив'язав мотузка до одного узиря, а другим кiнцем прив'язав до зав'язки й накинув собi через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки.

- То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! - жартував дiд.

- Не бiйтесь, не поколю!

- Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння!

Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння.