Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Добривечiр вам! Хто то так.стогне? - спитав Радюк.

- Та це я! - обiзвалась молодиця.

Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать.

- Що це з тобою, Параско?

- Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому дожати, бо й найнять нема за вiщо.

- Коли ж це ти, Параско, занедужала?

- - Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!

I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бiдує простий народ, i сльози вступили йому в очi. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашiв.

- Застудилась десь, молодице? - промовив вiн.

- Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криницi. Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не матиму!

- Ликерiє Петрiвно! Чи немає в вас часом липового цвiту або малини? - спитав Радюк. - Будьте ласкавi, напiймо її на нiч, щоб вона упрiла.

- То заїдьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони заїхали до Високої, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так їй було шкода сусiди.

Молодиця напилась i заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панiю Високу не пускать її на поле принаймнi другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.

- Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому дiлi… - сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. - Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i тодi пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.

- Але ж заєць, здається, не перебiгав нам дороги? - сказав Радюк i мусив осмiхнуться.

- От побачите! Буде вам заєць! - промовила Висока навздогiнцi йому.

Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.

- Де це ти так забарився? - було перше слово старого.

- В Масюка, - одказав син.

- Де ж ти снiдав?

- А в Масюка.

- А де ж ти обiдав?

- Таки ж у Масюка.

- А чай пив, а вечеряв?

- Чай пив у Масюка, а закушував у панiї Високої.

- Ото! цiлий день у Масюка… Ага! в Масюка гарна дочка! - догадався старий Радюк. - Тiльки ти…

- Що, тату?

- Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй сусiд й мiй близький приятель.

- Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого.

- Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину.

- Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та пiдмїнювать не буду.

- От про це вже не кажи нiкому, нi твоїй матерi, самiй Галi.

- Е, тату: є в нас i студенти жонатi.

- Може, й є! Але доки ти в школi, тобi не випадає жениться. Ти там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi ще не час думать.

- А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки, бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась.

- Про мене, вези хоч i зараз, та не заїжджай до повiтової свахи, Ликери Петрiвни Макухи, нашої вiдомої капiтаншi й повiтової брехухи.

- Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч трохи темнi степовi хутори.

Батько й син попрощались i пiшли спати.

"От якої спiває батько! Якої ж то заспiває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" - думав Радюк, засипаючи.

Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу.

- I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу добрiсть! - дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос.

- От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймнi сьогоднi, - сказав Радюк.

- Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, - промовила Параска й заплакала.

Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край хлiбний, а народ голодує, хлiба не має!