Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився.

- А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi.

- То й перехрещусь, - сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обiд, Ликерiя промовила:

- Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! - i вона швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею.

Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.

- Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi! - жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до свiтлицi.

- Чи не покурите часом? - спитав її Радюк i подав папiроси.

- Чом i не покурить, - промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, - як була я на Басарабiї, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! - сказала вона й одчинила причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно, звiдкiль лилось свiже повiтря.

Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високої грушi. Та тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля важкої страви та курив тютюн, а молодим людям i нев'янучiй капiтаншi було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi.

- Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.

- Оцiєї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюкiвка, то не Дунай, Олександре Остапiвної Не висилайте тiєї, що горiлкою або наливкою звуть! - гукнула Висока, аж луна пiшла по садку.

Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй - вишнi. Всi кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.

- Спробуйте-бо, Ликерiє Петрiвно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабiї, - дражнився з нею Радюк.

- Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скiльки хотiла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!

Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки в клумбах, прив'яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в її косi, що придавали краси її карим очам i пунсовим губкам, i промовив:

- Ви, мабуть, найбiльше любите оцi квiтки, оцей огняний кущ гвоздичкiв. Нiякi квiтки не пристають вам так до лиця, як отi гвоздички.

Галя осмiхнулась. Легенький рум'янець налетiв i зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичкiв на головi, про котрi вона й забула.

- А я нiколи й не поливала гвоздичкiв! - промовила вона вже смiливо до Радюка.

- Одже ж поливайте їх рано й вечiр, - промовив Радюк.

"Буду поливать рано й вечiр та тебе споминать", - подумала Галя й легесенько зiтхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях i на довгий час поїде до Києва.

- Нащо ж ми будемо їсти несвiжi вишнi, коли в садку ростуть свiжi? Дивiться, як червонiють, аж листя не видно! аж гiлля гнуть, - крикнула Висока й пiдскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побiгла в вишник, а за нею слiдком побiгла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк i Масючка зостались вдвох. Масюк лiг, простяг ноги на килимi, а далi й сам увесь простягся, потягнувся й позiхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.

Ясна Ликерина сукня червонiла помiж вишнями й миготiла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однiєї вишнi з Галею, їм обом так хотiлось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрiлись уранцi так несподiвано, а панiя Висока все кликала їх зовсiм не туди, але в другий куток садка. Радюковi так хотiлось поговорить з Галею на самотi, а Висока все неначе з землi вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.

Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.

- Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? - промовив Радюк. - Бо я вас нiколи не забуду, хоч i поїду, може, й на довгий час. Як тiльки я побачив вас у Журбанях, як тiльки почув ваш голос, вашу пiсню, я почув душею, що вже вас нiколи не забуду.