Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр.

В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали.

- Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! - крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонястої сукнi панiї Високої.

Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице.

Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза очi.

- Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? - промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками.

- Доброго здоров'я, Ликерiє Петрiвно! - промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.

- Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? - спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого.

Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала.

- О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, - весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась…

- Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге. Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля.

- Прошу покiрно до снiдання! - промовила хазяйка до Високої, i

- Дякую вам дуже, я вже снiдала, - промовила Висока та все розвiрчувалась та чепурилась.

Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у свiтлицю.

- Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були?

- Та це, правду сказать, все прибирався до вас, - промовив, жартуючи, Масюк.

- От i до мене! - кокетливо обiзвалась Висока.

- Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.

Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось дiда-пасiчника.

- Негарно, не до ладу… - неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка.

Радюк був дуже радий приїзду Високої. В свiтлицi з'явилась чужа людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею.

- А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, - промовив Радюк, - i вже вмiю її. Я тiєї пiснi нiколи не забуду.

- Чи вже ж умiєте? - спитала Галя; несмiливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти.

- Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, - промовив Радюк i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз припадала проти серця.

Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi своїми чудовими карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому в очi. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила її серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли її душу.

А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять ту пiсню, що вона спiвала в вишнях:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полi!

I не дав менi бог

Анi щастя, нi долi.

- От вже й пiснi спiвають! їй-богу, спiвають! - промовила панiя Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сидiли молодi.