Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Приставайте й ви до нас! - промовив до неї Радюк дуже весело.

- Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з моїм небiжчиком капiтаном на Дунаї, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пiсня так було й ллється понад Дунаєм, аж мiй небiжчик капiтан було мене спиняє.

Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з молодими з великою охотою.

- То ви, Ликерiє Петрiвно, бачу, були й за границею? - спитав Радюк,

- Атож! була й за границею i таки надивилась на своєму вiку на всяких людей. Яких тiльки людей я 'не бачила за Дунаєм! Бо по свiтi бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, - промовила Ликерiя Петрiвна i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.

- Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? - спитав Масюк, жартуючи.

- А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькiй. Мiй небiжчик "копитан" таки навчився по-турецькiй i було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за… в мене в камодi.

- Та за образами! - промовив, смiючись, Масюк. - Хiба ж за образами їм не можна лежать?

- От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу! Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капiтанськi документи й хрести мого небiжчика.

Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi документи свого чоловiка. З тiєї кавалерiї i з тих документiв смiялися-таки їй в вiчi.

- От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна почнуть розказувать за тi далекi краї за границею, так є що послухать! - промовила Галя до Радюка.

Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi краї, почав її розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю, Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, нiби цiкаву книжку читала.

- Одначе слово по слову, а день iде, а час минає. Чи не час нам, жiнко, обiдати? - промовив Масюк.

- Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала доконче задля Ликерiї Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i вмiєте їх готувать.

- I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула.

- Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, - промовила Масючка.

- Першi на цiлу губернiю! - додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справдi видержать смiливо конкуренцiю.

Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.

- Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! - аж крикнула панiя Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв, до основи, аж довгий хвiст од її сукнi пiдобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш їх не виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високої, i вона вийшла до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була завсегда в себе вдома.

Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з'явились пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi.

- А що, чи напечете таких? - спитав Масюк в панiї Високої.

- Може, й не напечу, - тихо промовила вона, розломивши пирiг й оглядаючи його з усiх бокiв, її трохи брала зависнiсть, що сусiдi добре вдалися пироги…

Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать i присилувала сiсти за стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусiд.

- Чи не скучно вам жить на хуторi? - спитав вiн Галю.

- Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, - промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами ледве пiдвiвши очi на Радюка.