Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Вибачайте, будьте ласкавi, що я знехотя… незумисне… розсипав вашi вишнi… - промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотiлось перепросить її, що вiн не зумисне, не крадькома пiдглядав, як вона рвала вишнi, та при старих якось було нiяково.

- Зате ж я позбирав усi вишнi до однiєї! От подивiться! - знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помостi коло шафи в куточку.

- А може, не визбирали-таки до однiєї, - ледве насмiлилась вимовити Галя, i з тими словами її гнiв так i зник з очей, з лиця; очi глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осмiхнулись, i Галя почервонiла ще бiльше. Її щоки так i пашiли.

Галя сiла на стiльцi, а Радюк сiв поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодiй дiвчинi стало так сором перед батьком i матiр'ю, як вiн дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кiнчик стiльця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з мiсця й утiкати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетiть з гiлки, почувши небезпечний шелест мiж листям.

- Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотiв би пiдглядать, пiдстерiгать або пiдслухать? - промовив Радюк трохи тихiше, неначе нищечком.

Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тiльки й шукала причини, щоб зняться з мiсця.

- Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! - промовив Масюк, скiнчивши снiдання.

Галя схопилась, побiгла в кiмнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидiти, пiднявши вгору замазанi пальцi правої руки.

Галя винесла рушничок i була вже спокiйнiша.

- Дай же боже, дочко, щоб я дiждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарiлцi!-само якось прийшлось до слова старому Масюковi.

На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибiгла з свiтлицi з рушником.

Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молоденька постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрiбними нiжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сiльськi дiвчата, стягував тiсненько стан, i без того тоненький i круглий. Не дуже довгий нацiональний убiр зменшував її зрiст, так що вона здавалась дiвчинкою. Тiльки товстi коси, не дрiбно заплетенi, двiчi обвивали голову й складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям i жовтими осередками!

"Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!" - подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята.

Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню.

- Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi яблука? - промовив Масюк.

- Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, - одказав Радюк.

- Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором.

- Треба було б подать на тарiлцi, - несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку.

- Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! - гукнула на Масюка жiнка. - Чи вже ж таки можна так ходить при людях!

- А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась… ота повiтова кума.

Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв.

- Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! - промовив Масюк, заглядаючи в вiкно.