Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Наша Ольга зробила б честь навiть при дворi! - часто казала Турман.

- Яка шкода, що вона вернеться до своєї страшної мами! - казала де Пурверсе. - Я боюсь, що ми через рiiа через два навiть не впiзнаємо нашої Ольги!

Степанида й Марта приїхали в iнститут i, подякувавши Турманшi й її сестрi за науку й працю, забрали додому своїх дочок. Ольга плакала, неначе її розлучали навiки з рiдною матiр'ю та з рiдними сестрами. Вона обiйшла а Катериною й зо всiма класними дамами весь iнститут, заглянула в усi закутки, перецiлувала все i всiх i, ридаючи, впала на руки Турман. Сама Турман все кахикала модним кашлем та затуляла рот хусточкою. Навiть Катерина трошки заплакала, покидаючи навiки iнститут. Ольгу вивели до екiпажа попiд руки i в сльозах посадили коло матерi. Турман просила її навiдуваться до iнституту й навiть писати до неї.

Степанида й Марта привезли своїх дочок додому. Батьки стрiли їх на порозi й поблагословили. Ольга ввiйшла в залу, де вже окрасою зали був куплений для неї гарний форiеп'ян. Вона обiйшла всi батькiвськi горницi з очима, червоними од слiз. Батькiвськi покої, просторнi й гарнi самi по собi, довго ще здавались їй, пiсля дуже високих i свiтлих iнститутських покоїв, дуже низькими й тiсними. Ольга приїхала додому зрання в будень.

Дашкович зараз поїхав на лекцiю, а Степанида пiшла до малих дiтей, а потiм господарювала в пекарнi. Ольга зосталась сама в залi. Вона довго сидiла й думала. Заплаканi очi трохи обсохли. Вона спробувала грать, але музика не йшла на її збентежену душу. Ольга пiшла B батькiв кабiнет i почала переглядать книжки: взяла в руки фiлософську книжку, розгорнула, читала, читала, слова не втямила й поклала; потiм достала другу книжку з черво-. ним корiнцем, з золотим написом. Вона думала, що та якийсь цiкавий французький роман, а то був Декарт. Ольга розгорнула його, читала, читала, нiчогiсiнько не poзiбрала й знов поклала на голичку. Потiм їй попалась в руки iсторiя i так само не прийшлася їй до смаку. Врештi всього, їй влiзли в руки українськi пiснi. Вона розгорнула, подивилась, i їй здалось, що то писано по-церковнослов'янському абощо.

"Якi все чуднi книжки в бiблiотецi мого тата, та все на якихсь чудних мовах", - подумала Ольга, передивляючись написи на корiнцях книжок.

Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кiмнати i почала граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга вскочила в пекарню, де куховарка сiкла м'ясо на столницi, а її мати, скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй сукнi вешталась коло якогось пирожного.

- Може, дочко, поможеш нам? - спитала мати, жартуючи, в дочки.

- А ви думаєте, що нас в iнститутi не вчили куховарить? Ми дiжурили в пекарнi всi по черзi, - сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава в пекарнi з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котрої позакачуванi рукави одслоняли зборовi чорнi й товстi руки, зовсiм не сподобалась Ользi. Вона постояла, швиденько вискочила звiдтiль i побiгла в садок. В садочку було багато квiток. Кущi бузку й рожi розрослись попiд барканами i закривали їх навкруги од очей. Дорiжки були чистi й посипанi пiском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квiток. На свiжому повiтрi швидко обсохли її iнститутськi сльози. Сонце почало припiкать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школi до товариства молодих подруг. i вийшла з садка на подвiр'я. Там погонич вичищав станю.

- Пхе! - аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, i побiгла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввiйшла в покої, i знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побiгла через вулицю до Катерини.

Катерина сидiла з матiр'ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.

- Чи ти, Ольго, й досi ридаєш за iнститутом? - спитала її Катерина.

- Чи вже ж ти так швидко забула його? - спитала в свою чергу Ольга. - Яка ж ти прозаїчна!

- Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсiм-таки нема за чим.

- А мадам Турман? А маркiза де Пурверсе? - спитала Ольга.

- Нехай вони собi здоровi будуть, - промовила Катерина так спокiйно, наче те все було давно минувше.

- Чи вже ж тобi не жаль за такими добрими людьми?

- Може, вони й добрi, тiльки не задля мене, - сказала Каїерина. - Сказати по правдi, я зовсiм не обожувала їх; вони менi аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послiв i за свою небувалу аристократичну рiдню.

- Але ж їх обожував увесь iнститут!

- Може, й усей, тiльки ке я, - тихо сказала Катерина, примiряючи сорочечку на маленьку сестру.