Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.

- Ah, ah, charmee de faire votre connaissance… prеnez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! (Ах, ах! Дуже рада з вами познайомитися; сiдайте, дами, сiдайте, дiти мої! (франц.) - промовила Турман. Марта й Степанида почервонiли, як мак: вони не вмiли говорить по-французькiй. Турман знов спустила очi додолу. Марта й Степаннда заговорили про своє дiло й рекомендували начальницi своїх маленьких дочок.

- О, я вже знаю за ваших дiтей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашiм iнститутi, - промовила Турман i почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотiла богу душу оддати. - Я дуже дякую вашому мужевi, що вiн надарував нас читанням своїх лекцiй в нашiм iнститутi, - говорила вона далi, обертаючись до Степаниди.

- А ми маємо за найбiльше щастя, що нашi дiти будуть вчиться в iнститутi пiд такою високою рукою, пiд таким вважливим доглядом, як ваш, - сказала Марта й справдi рада, що дiти будуть в iнститутi.

- О, будьте певнi! Вашi дiти будуть так поведенi, як слiд шляхетним фамiлiям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькiй, як французи, вони знатимуть науку й матимуть делiкатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарнi манери й будуть смiливi й звичайнi з людьми. Про те нема що й казать.

- О, певно! Ми чули тiльки одно хороше про ваш iнститут, i найбiльше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, - сказала Степанида.

- Chez nous a Petersbourg… (У нас в Петербурзi… (франц.) мiй близький приятель, один мiнiстр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому iнститутi, але мiнiстр просвiти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвiту й цивiлiзацiю, бо тут… Кахи-кахи-кахи! - знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, нiби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивiлiзацiю з центру па країни.

- Яке велике щастя задля наших степiв! - промовила Марта. - Нам би треба ще бiльше таких дiячiв з столицi! Наша провiнцiя така глуха, така темна!

- О, quelle rude tache qu'est celle de propager la civilisation! (О, яке це важке завдання поширювати тут цивiлiзацiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Часом i ночi недоспиш, i не доїси… кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокiйний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.

- Як ми будемо дякувать вам за всi труда, що ви приймаєте задля наших дiтей! - сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до мiнiстрiв.

- Мiй брат у первих, маркiз де Пурверсе, посол при одному дворi, писав менi,щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на дiло просвiти країн, не думаю й з мiсця рушить. В цiм Києвi такi чуда творяться, громадянство таке дике, люди такi, що не вмiють навiть до ладу говорить по-руськiй, не то що по-французькiй.

При тих словах Турман знов спустила очi, почувши дуже примiтну українську вимову в розмовi киянок.

- Я не поїду, бо мушу розносить свiт на далекi країни… кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть дiячем на далекiй сторонi.

- О, певно! Для того, хто зрiс у великому свiтi, така жертва повинна здаваться ще важчою! - промовила Марта.

Турман не мала нiяких родичiв послiв i навiть не водилась з мiнiстрами, а розводилась при Мартi й Степанидi тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловiки. В той час одчинились боковi дверi, i в залу ввiйшов ще один дiяч на країнi. То була дуже немолода класна дама; по лицi й по зросту не трудно було впiзнать рiдну сестру начальницi, петербурзьку дiвствени-цю, мадмуазель де Пурверсе. Гостi встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дiвулi брови були вже не такi гарнi, очi були не такi блискучi, як колись у начальницi; тим-то вона й генерала не достала за чоловiка i виїхала на провiнцiю меншим дiячем, нiж її сестра.

- Quelle charmante eleve que nous aurons! (Яку чарiвну вихованку ми будемо мати! (франц.) - промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашковичеву Ольгу. - Ходи, душко, до мене.

Ольга, аж червона, спустила очi й не рушила з мiсця.

- Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! - промовила класна дама. Ольга пiдiйшла до неї й присiла. Класна дама взяла її за пiдборiддя й за руку. Ольжинi голi ручки були налитi, як огiрочки; її очки блищали, як у матерi; чорнi кучерi були довгi, зовсiм не по її зросту. Ольга вiщувала й теперечки велику красуню.

- Ой, яка ж ти гарна дiвчинка! Якi в неї очки, брiвки, ручки! - промовила класна дама, перебираючи ручки й кучерi, неначе то була кукла, а не дiвчина.

А Воздвиженських Катерина сидiла й головку похилила. Вона була дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кiсьми, схожими на коноплянi пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця, милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й нiби говорили очима: