Iван Нечуй-Левицький - Хмари

"Яка ж ти погана!" Катерина ждала, що, оглядiвши Ольгу, потiм покличуть i її на розгляд. Одначе її не покликали, i в її маленькому серцi заворушилось недобре почування.

- Souvenez-vous des enfants de l'ambassadeur de Rome. Son ainee c'est comme deux gouttes d'eau la petite Дашкович! (Згадайте дiтей римського посла i його старшу дочку - двi краплi води маленька Дашкович! (франц.) - промовила маркiза де Пурверсе.

- Ere! - сказала Турман…

Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.

- Будьте ж ласкавi, просимо вас якнайпокорнiше, доглядайте наших дiтей, щоб вони вчились i не пустували, бо вони дома любили-таки пустувать, - сказала Марта, обертаючись до обох маркiз.

- О, comment done; soyez tranquille! (О, як же; будьте спокiйнi! (франц.) -.сказала Турман тоном трохи зобиженим. - У нас усi дiти не пустують i вчаться, бо на те ми й живемо в iнститутi. Наш iнститут - найвища панянська школа… все одно, що унiверситет… еге ж, iнститут - то дiвочий унiверситет, бо в нас i програма сливе унiверситетська, i багато маємо вчителiв з професорiв унiверситету. Як побачите колись своїх дiтей, то й не впiзнаєте! - сказала Турман, нацiлюючись просто в очi провiнцiальним дамам.

- В нас є такi iнститутки, що навiть вмiють писати вiршi, i не руськi тiльки, а навiть французькi, - додала маркiза де Пурверсе.

- Скажiть! Ото диво! - промовила Степанида i так хитнула головою з такого дива, що аж золотi колоски й огнянi рожi зашумiли й затрусились на головi. Обидвi маркiзи знов спустили очi додолу. А Степанида подивилась на свою Ольгу, i материному серцю чогось забажалось, щоб дочка вивчилась в iнститутi писать вiршi не тiльки руськi, але й французькi.

Начальницi той вiзит здався довгим аж надто! Щоб показать провiнцiальним панiям їх незвичайнiсть, вона почала закутуваться у шаль i тихесенько пiдiйматься, неначе хто пiдкручував пружини пiд канапою. Тi пружини пiдiймали її вгору, нiби ляльку. Марта й Степанида посхоплювались з мiсця й почали прощаться.

- Будьте ласкавi, доглядайте наших дiтей! Ми надiємось на вас, як на себе; сподiваємось, що нашi дiти будуть вмитi, не голоднi й не холоднi, не забудуть молиться богу… - промовила Марта.

- Чи можна буде нам брать своїх дiтей будлi-коли, хоч на gразники, часом в недiлю абощо? - питали дами в начальницi.

Турман подумала, глянула на сестру й сказала: "Вибачайте, будьте ласкавi! по наших постановах нам не можна пускать дiтей до батькiв… I вам, i дiтям треба буде повудиться трохи. Pour Ie reste n'ayez pas d'inquietude. Quoique d'origine francaise, de religion - Je suis orthodoxe" (За останнє не турбуйтесь. Хоча я й французького походження, але щодо релiгiї - я ортодоксальна (франц.)

При тих словах дами вийшли од начальницi, зоставивши своїх дiтей. Вступаючи в прийомну залу, вони зустрiли ще зо три дiячi, котрi прибiгли подивиться на нових iнституток. То були класнi дами. Одна була дiвуля сорока год, друга була так само дiвуля сорока п'яти год, а третю, розведену з чоловiком, одна висока особа настановила за доглядачку коло аристократичної молоднечi.

- En voila des draquons! (От дракони! (франц.) - промовила Турман, зоставшись сама з сестрою.

- Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! (Справжнi дикуни, прости боже! (франц.) - обiзвалась маркiза де Пурверсе.

- Et les coiffures, grand Dieu! (А зачiски, боже! (франц.)

- В їх на головах цiлi снопи пшеницi!

- Де там снопи! Цiла рiза пшеницi! Ще й колоски шумiли, неначе на вiтрi!

- Якi в їх талiї! Чи ти, сестро, примiтила? їй-богу, неначе банi на Софiйському соборi. А якi нотацiї вони встигли прочитать нам! Й щоб дiти були не голоднi й не холоднi… Неначе в нас тюрма, а я начальниця тюрми.

- А самi, як дзвiницi! Чи ти, сестро, бачила, якi на їх рябi убори на шиї? Й по-французькiй коли б тобi слово! Так мене засоромили, що я думала от-от провалюсь крiзь землю. А знаєш, сестро, що вони сидiли з вiзитом трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять, щоб я пускала до їх дiтей на святки! А дзус!

- Поки-то виполiруємо їх дiтей!.. Якi манери! Яке дикунство! Ой боже, боже!

Тимчасом як Степанида з Мартою виходили, за ними скрiзь зачинялись дверi. Вони поминули позолочену булаву в швейцара й виїхали з двора за залiзну браму. Брама слiдком за ними зачинилась.

Аристократична обстава в iнститутi, аристократичнi маркiзи, розмова їх про мiнiстрiв, послiв, врештi швейцарова булава - все те обвiяло Марту й Степаниду якимсь вiянням аристократизму. Iдучи проз iнститут, вони все думали про аристократичну обставу: їм здавалось, що з одного iнститутського вiкна виглядає константинопольський посол, з другого - британський посол, з третього - мiнiстр, з четвертого - маркiза де Пурверсе. Приїхавши додому, Степанида навiть почала копiрувать маркiз. Дашкович увiйшов у кiмнату, як вона сидiла на канапi, i йому кинулось в очi, що жiнка вставала з канапи зовсiм якось iнакше, нiж було пєреднiше: неначе її з-пiд споду пiдводило пружинами, i потiм вона випросталась на ввесь зрiст. Воздвиженський, прийшовши додому, примiтив, що i його Марта встала з канапи помаленьку, неначе її хтось пiдводив пружинами, а потiм одразу витяглась, ще й голову пiдняла. Йому так i здалось, що коло неї от-от схопиться полум'я купини, добре йому вiдоме.