Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Раз у суботу надвечiр Дашкович почув, що в дворi спiвають дружки весiльної пiснi. Вiн заглянув у вiкно й побачив, що то Настя Топилкiвна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всi дружки були гарно повбиранi, в бiлих сорочках, в горсетах, в стрiчках та квiтках, але найкраща мiж усiма дiвчатами була Настя. Вона ввiйшла в горницi, неначе зозуля влинула! Вся так i цвiла квiтками, так i дихала щастям! її молоде рум'яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квiгками та стрiчками. Вся голова була затикана квiтками; з голови на плечi падали жмутами стрiчки; в руках вона держала бiлий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришитi з заполочi два вiночки. Весела й щаслива, вона смiливо тричi поклонилась низенько Дашковичевi, просила на весiлля й тричi поцiлувалась з ним. А потiм, смiливо повернувшись в свiтлицi до великого дзеркала, почала нiби поправлять на головi квiтки, розкидати по плечах стрiчки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так i притягло до себе других дiвчат. Вони кинулись до молодої буцiмто поправлять на їй стрiчки, а самi все зиркали нiби ненароком у дзеркало та все пишались. Дашкович не мiг одiрвать очей од тiєї картини, котра одбивалась у дзеркалi, де була нiби намальована купа гарних дiвочих заквiтчаних голов, а мiж ними, як та зоря, гарна Настина голова.

Рипнули дверi з другої кiмнати, i всi дiвчата метнулись до порога од дзеркала. Ввiйшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричi, поцiлувала в руку, а старша дружка поклала на стiл шишку, а потiм молода з дружками пiшла до церкви.

Зараз-таки прийшов i молодий. Дашкович впiзнав того гарного парубка, що стояв з Настею пiд вербами.

- Як тебе звуть? - зумисне спитав Дашкович.

- Лук'ян Павличок, - смiливо сказав молодий. Другого дня Настя повiнчалась з Павличком. Зараз-таки пiсля того Дашкович почув, що Дубовiя покинула жiнка. Переднiше пiшла чутка, нiби хтось бачив, що в лiсi на деревi повiсилась якась молодиця. Дубовiй обходив усi лiси навкруги села i не знайшов нiчого. Дубовiйовi дiти плакали за матiр'ю щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовiїху аж пiд Одесом, говорили з нею й розпрощались. Дубовiїха переказала своєму чоловiковi, щоб ждав її в гостi, як виросте в його у свiтлицi трава на помостi. Вона кляла чоловiка, що зав'язав їй свiт, знiвечив її, так що в неї кiстки не було цiлої. Тiльки за дiтьми, казали чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась.

Час минав та минав, i Дашкович збирався вже до Києва. Старий батько наклав йому харчiв повний вiз, надавав кавунiв та динь на гостинець жiнцi й дiтям. Прощаючись, батько промовив:

- Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останнiй раз. Час менi до бога.

Батько промовив тi слова так спокiйно, неначе мова мовилась про когось iншого, а не про його.

Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги стояло так багато полукiпкiв, що як глянуть, то й полiв було не видко! Поля жовтiли, як золото, до самого лiсу то копами, то стернею, то незжатим хлiбом. Женцi стояли рядками суспiль до самого лiсу.

- Чиє жнете? - спитав Дашкович у женцiв.

- Панське! - одказали йому люди, i Дашкович трохи не вдарився об землю, як Дубовiїха за своїми дiтьми. Невесело було йому, як виїхав вiн за село. Їдучи степами, вiн усе думав про свої Сегединцi, про пишний край, родючi поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостiйним нацiональним життям, своєю поезiєю i оригiнальними музичними глибокими мелодiями. Й тi думи не виходили з голови, не випадали десь у траву, а зливалися з гармонiєю степових голосiв, з синiм небом, теплим вiтром, з пахощами степових квiток, бо тi думи самi були поезiєю й почуванням.

Дашкович приїхав додому й застав усiх своїх живих i здорових. Жiнка навiть не впiзнала його, так вiн поздоровшав, загорiв, повеселiшав. Вiн навiть перестав на якийсь час засиджуваться в кабiнетi, бо його обвiяла свiжiсть степiв та лiсiв, розважила сiльська пiсня, сiльське життя й краса природи.

- Чого ж доброго навiз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? - питав у його Воздвиженський.

- Дуже багато дечого доброго я навiз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пiснi, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його жiiття дуже багате! його мова, поезiя незабаром може розвиваться в самостiйну лiтературу, книжну поезiю. Я навiть назаписував багато пiсень i дечого iншого.

- Ото б варто було послухать, як київськi та черкаськi фiлософи заспiвають лiрницьких пiсень! I треба було за тим їхать на село, шквариться на сонцi, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!