Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi.

- Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! - сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава, як була маленькою дiвчинкою.

Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд. Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди, котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя.

Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора.

Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна, тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч.

Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла тихої ночi неначе пiд.самим його вухом. Настя верталась з вулицi додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i Дашкович пiшов у хату.

На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.

Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним щебетанням, з трiщанням трав'яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й прислiв'я - все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї, жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки.

Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу. Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води, радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло риб'ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки.

- А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! - промовив наймит.

- Про мене, й зайдiм! - сказав Дашкович. Бони закинули волок i витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану.