Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк почав його лаять: "Не микайся, пане, не в своє дiло! А то я й тобi дам такої ж прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!" I професор побачив, що лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн бачив, як жiнка й дiти, вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах, як курчата ховаються од шулiки.

Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки, через двi левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотiлося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла пiд вербою, намилуваться щастям кохання молодої дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi смуток.

Тiльки що вiн став пiд тiєю самою вербою i вгледiв ту саму дiвчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свiй довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дiвчину. Його синя спiдня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала очi додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що вiн тут зовсiм зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села.

Недалечке од батькiвської оселi його перестрiв знайомий сусiда Топилка. Дашкович впiзнав його.

- Чи впiзнаєте мене, Топилко? - спитав вiн у чоловiка. Топилка довго придивлявся, а потiм крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?"

- Як бачите, я!

- Якi ж ви стали худi та блiдi! - промовив Топилка од щирого серця.

- Може, вам погано жить у Києвi, то переходьте до нас священиком на панотцеве мiсце, - сказав Топилка згодом.

- I вже годi! Топилко.

Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, i вiн зайшов. Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн став такий худий та блiдий. Чоловiк був дуже радий, зараз поставив на стiл пляшку горiлки; жiнка кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й солi, накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану. I Топилка, й Топилчиха вештались по хатi, ставили на стiл, що тiльки можна було знайти в їх небагатiй господi.

Жiнка метнулась до печi i невважаючи на те, що втомилась на полi, хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горiлки, випив сам i почав частувать Дашковича.

- Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусiть, будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i вiтати. Ми вже оце й повечеряли.

- Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! - заспокоював Дашкович добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски.

- Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! - знов бiдкався Топилка. - А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стiльки год! - так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.

Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все бiдкалась, що нема чим приймать гостя.

Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку й дiтей, i спитав:

- Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку?

- О! хiба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ютьсяод того часу, як побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки, мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i тепер оце нахвалялась, що знов покине, - промовив Топилка.

- I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! - промовила Топилчиха, зiтхнувши.

Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами.

- А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! - промовив Дашкович.

Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де дiтись.

- Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? - промовила Топилчиха.

- Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та поговорити! - смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.