Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Дашкович iшов серед улицi, задумавшись; коли це одразу в ту вулицю наче посипалась череда! Попереду бiгли, хапаючись, свинi, потiм - вiвцi, а потiм поважно йшли круторогi воли й корови. Череда бiгла просто на його i не думала звертать фiлософовi. Вiн оступився пiд тин, але важкi рогатi животини, не звикшi поважать вчених людей, йшли просто на його. Улиця була вузенька, i Дашкович мусив вилiзти на тин i зовсiм не по-фiлософському стрибнуть у садок. Висока кропива достала до вух i пожалила йому лице. Вiн через тин дивився на вулицю, де дiвчата й молодицi займали додому говар i вiвцi, тягаючи за шиї неслухняних овечок до дворiв. Густа курява полягла на садок, i його здавило в грудях. Дашкович хотiв перелiзти через перелаз у другий садок, а тут напала на його зла собака, якi бувають на селах. Собака скакала на перелаз i досягала до його поли. Фiлософ сидiв на перелазi, поки прибiг чоловiк з ломакою та прогнав собаку.

Через садок, через невеличку пасiку Дашкович перейшов на левади, що простягались до самого ставка. Чудове зелене бадилля на городах брало в себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням сонця. Дашкович пiшов через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко в ставок. Уся коса була вкрита садками, а понад водою - густими вербами. Пiд тими вербами не було очерету нi комишу. Вода була чиста. Пiскувате дно свiтилось i жовтiло. Те мiсце було дуже добре для купання. Дiвчата з вiдрами бiгли в берег по воду i спiвали пiсень, перебiгаючи Дашковичевi дорогу.

- Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш? - спитав Дашкович, жартуючи, в однiєї чорнявої дiвчини.

- Доброго здоров'я! - тихо обiзвалась дiвчина, i її лице так i спахнуло соромливим полум'ям. Вона пiшла далi й слова не промовила.

- А ти, дiвчино, що несеш? - спитав вiн у другої, ще кращої дiвчини з довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на коромислi.

- А хiба не бачите! Моркву! - сказала смiливо дiвчина i неначе срiбло посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв її чудовий голос.

- А де ж ти набрала тiєї моркви?

- В криницi нарвала! - сказала дiвчина й засмiялась так, неначе соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала веселої пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки. Дашкович став i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а її голос все лився та дзвенiв, аж одляски йшли по садках. Його потягло слiдком за тим голосом: така була в йому чаруюча сила, така була чудова та лiсня! Вiн пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як через рiдкi гiлки вишника зачорнiла розкiшна коса, зачервонiло добре намисто на шиї. Дашкович впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона замовкла, стояла з вiдрами й тихо розмовляла з парубком. Парубок був молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки його чернi рiзкi брови, що дуже виразно чорнiли на лицi серед зеленою листя. Дiвчина стояла й голову схклила, а правою рукою все нащось перебирала на шиї разки намиста, її щоки нiби палали вогнем, i вона все спускала очi додолу. Вечiрнє сонце обливало тихим свiтом молоду щасливу пару, що балакала про кохання. Лице в дiвчини червонiло проти сонця, як пiвонiя, а парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей з її лиця. Прив'яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався тiєю парою, тими пахощами сiльського кохання, що нагадували йому пахощi зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув i пiшов до ставка, перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби плавала на ставу з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була чиста й здорова. В водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло зелене гiлля верб i кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись жизностi й свiжостi з самого джерела й глибини натури, Дашкович вертався назад, а перед його очима все манячила щаслива рум'яна дiвчина й чорнобривий парубок.

От iде вiн проз одну хату. Коли чує вiн, аж в тiй хатi щось дуже кричить. То був крик жiночий. Молодиця кричала так страшно, наче її катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту хату.

Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап Дубовiй, i бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й тiльки щулилась у кутку та оборонялась голими руками. На руках було видко синi й червонi попруги од вiрьовки, її очiпок валявся на землi, коса розсипалась по плечах. Вона гвалтувала не своїм голосом, а чоловiк бив її, по чому тiльки влучав. Вона лаялась i штапувала поганими словами. Чималi дiти юрбою збилися в другому кутку аж на полу, вищали й голосили. Чоловiк, як звiр, махнув налигачем по дiтях, тупнув на їх обома ногами й кляв, щоб їх живцем земля поглинула. Жiнка кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду за чуприну обома руками.