Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Ольга обернулась, вгледiла той гурт i повернулась до матерi, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"

- Пхе! - сказала й Катерина.

- Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! - додала Ольга.

- Нема на їх нашої маркiзи! - писнула Катерина.

- Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! - промовила Марта Сидорiвна.

- Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! - прикинула Степанида.

- Мамо! який то бриль на одному студентовi! Чи провансальський, чи тiрольський! - аж крикнула Ольга.

- Де там! То український бриль, мужицький! - сказала їй мати.

- Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, - промовила Ольга.

- Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! - знов прикинула Степанида з фiлософською мiною.

- Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як на мужиках! - аж крикнула Ольга. - I такi широчезнi…

Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i зупинилась.

- То мужицьке українське убрання, - промовила Марта Сидорiвна. - Бог зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! - сказала вона, важко зiтхнувши, неначе її на вулицi ждала смерть од тiєї української свити й бриля.

- Але вони їдять надворi! - крикнули обидвi iнститутки. - Ой, mon Dieu! (Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! Поїдьмо в iнститут та розкажiм все чисто! Ото буде смiху!

Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничiв, обидвi панни, одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самi так недавно скiнчили екзамен, скiнчили iнститут; так недавно гуляли на вольному свiтi, що та веселiсть приставала до їх, переливалась в їх душi. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але iнститутська наука маркiз паралiзувала їх душi, придавлювала молоду потребу молодого серця i все наводила на їх думку про iнститутську дисциплiну.

Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на губах. Те лице нiби говорило: "I нащо менi та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, тi люди! Хоч би вони й крiзь землю пiшли, менi було б байдуже! Я б їх вимiняв на одну добру сигару!"

Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi.

Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що придивилась до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею їх промiнь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах i тiльки соромилась сiсти на обтесанi каменюки, що були покладенi рядком коло тротуару.

Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi проходили повз їх. Вони не поминули й iнституток. Всiм їм кинулась в вiчi Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з їх встало й побiгло навперейми поза пам'ятником. Мiж ними був i той панич з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потiм, як дами рушили з мiсця, вони знов забiгли уперед i пiшли їм назустрiч. Ольга й Катерина бачили тi маневри, але не бачили мiж паничами тих високих брiв i чорних кучерiв.

Весела група молодих студентiв знялась з п'єдесталу пам'ятника, наче зграя птиць, i почимчикувала з гори по кручених стежках, викладених цеглою. Студенти перебiгли через возвiз i побiгли ще нижче, до старого пам'ятника, так швидко, що на їх брилi й картузи тiльки манячили., Вони збiгли на шосе, i бiльша половина сiла на човни. Гребцi одчалили од берега, i три човни, повнi молодих хлопцiв, полинули по водi, доганяючи й переганяючи один одного. Випливши на середину Днiпра, студенти заспiвали хором українськi пiснi, їх молодi, свiжi голоси долiтали дуже ясно й виразно до гуляючих на горi. Студенти перевезлись через Днiпро, кинулись на зеленi сiножатi: деякi полiзли на гiмнастичнi драбини й стовпи, деякi почали гойдаться на гойдалках. Iнституткам дуже сподобалась така вольнiсть, така веселiсть, про яку вони й не чули i навiть не гадали в iнститутi. Вони й самi почутили, що їм хотiлось i побiгати, i поспiвать.

Друга половина студентiв вернулась од Днiпра й пiшла до Царського садка. Ольга й Катерина слiдком за ними водили очима; їм бажалось впiзнать тi чорнi кучерi й високi брови, та вони не змогли впiзнать. То їм здавалось, що тi кучерi попливли на острiв i що найкращий голос в пiснi, високий i дзвiнкий тенор, виходив од чорних кучерiв; I то їм здавалось, що голова з тими кучерями повернула в Царський садок на прогуляння.