Iван Нечуй-Левицький - Хмари

"I хто вiн? I якого вiн роду? I хто його батько-мати? - такi думки вертiлись в молодiй головi. - Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи любить вiн мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попiд густими липами, втягуючи в себе пахощi квiток, що росли в клумбах гiрляндами.

Тихiсiнький захiдний вiтрець, пахощi лiсу й ночi, свiт од зiрок, i веселi музики, i веселi люди навкруги - все те ворушило мрiї в молодiй фантазiї, будило щастя першої любовi в молодому серцi. Ольга вже дала в думцi романтичне ймення незнайомому, в думцi уявляла його сином багатого князя, уявляла його розумним i значним, веселим i щасливим. Вона вже не слухала Катерини, забула вже iнститут, його темнi стiни й темнi вiкна, забула на цей раз Турман i маркiзу та все нiби бачила тi кучерi, тi очi, яснi, як зорi, той носик, тонкий i рiвний, неначе виточений.

Дзвоник задзвонив до лiтнього театру, що стояв у Шато пiд горою. Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молодi панни були веселi, оглядали ввесь театр. Вже пiднялась завiса, вже почали грать на сценi водевiль. Але Ользi було байдуже про сцену; її очi блукали по ложах, по партерi, та все по перших рядках. Їй здавалось, що вiн повинен сидiть в найдорожчiй ложi або в першому рядку крiсел в партерi, але його там не було Врештi, вона ледве змогла задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тiй високостi вона зараз впiзнала цiлий довгелецький рядок веселих студентських голiв. Мiж ними був веселий студент з широким ротом i здоровими зубами, а коло його сидiв поплiч знайомий красунь. Ольга не йняла вiри очам, щоб її мрiя, її iдеал сидiв так високо в театрi! Вона хотiла б на цей раз помилиться, та серце їй пiдказало, що вона не помилилась. Ще раз вона насмiлилась задерти голову, аж шия в неї защемiла, i, ой лишенько! її iдеал кусав горiхи малиновими устами перед усiм театром! Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горiхiв! Ольга почувала, що її iдеал трохи стемнiв, як темнiє скло, коли на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!

Завiса падала й знов пiдiймалась. Один актор грав дуже погано, так що в партерi почали смiятись. Галерея почала свистать, шипiти i так здорово тупотiла ногами, що Ользi й Катеринi стало трохи страшно. Настукавшись досхочу, в галереї почали смiяться й кричать: паскудно! невiрно! Деякi голоси кричали: браво! бiс! браво! Ольга пiдвела очi вгору й побачила, що крик, свистiння й тупотiння лилося-таки з того краю, де сидiла валка молодих студентiв, де сидiв красунь!

- Пхе! - промовила Катерина.

- Пхе! який сором! - сказала Ольга.

- I сорому нема їм! - голосно промовила Степанида, гордо одвертаючи очi.

- Вони театр завалять i нас повбивають! - голосно обiзвалась Марта.

Одначе ж усi вони вийшли з театру живi й здоровi. Наостанку в Шато почали запалювать фейерверки й свiтить бенгальськими вогнями. Вся долина з публiкою, горами, лiсом i купами людей на горах блищала то червоним, пекельним огнем, то синiм, то снiго-бiлим. Вогнi запалювали зумисне на пригорку за купами дубiв i лип, котрi свiтились наскрiзь, неначе були вирiзанi з тонкого паперу або були вилитi з прозорого скла. Купи людей зверху здавались групами духiв на високих хмарах, помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й чаруюча, неначе взята з арабських казок "Тисячi й одної ночi". Обидвi панни стояли близько од того.мiсця, де схоплювались огнi, i коло самiсiнького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентiв. Ольга знов упiзнала мiж ними свiй iдеал, облитий чудовим свiтом, i не зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на тому виду ловила цiкавим оком усi сутiнки фантастичного сяева.

Вже пiзно почали розходиться люди. Молодi панни вернулись додому такi щасливi, такi веселi, якими нiколи не зазнали себе в iнститутi!

Старi батьки ждали їх i не лягали спати. Дашкович почав розпитувать в Ольги про iнститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальськi вогнi.

- Що ж тобi казала начальниця на прощання? - питав батько в Ольги.

- Не пам'ятаю, тату! - одказала Ольга.

- Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними дамами? - питав цiкарий батько.

- Не пам'ятаю, тату! - промовила Ольга, а думка її все вертiлася коло Шато й чорних кучерiв.

- Чи весело ж гуляла сьогоднi? - спитав батько.

- Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату, побачили, якими вогнями горiли гори, лiс! Якi були фейерверки, якi були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ зiйшовся слухать тiрольцiв! Якого я бачила…