Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Ото буде лементу! - додала Катерина.

- А професори, а урядовцi! А жiнки їх! За що вони балакають! Як вони повбиранi! Якi в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присiла, ще й перехнябилась на один бiк. Ой, смiх, та й годi! - сказала Ольга й засмiялась. - Поїду завтра в iнститут i за все дочиста розкажу!

- I менi не сподобалась їх компанiя! - сказала Катерина.

- Ти тiльки придивись, чого вони поначiплювали на себе. Якi на їх простi квiтки, якi рябi сукнi! А чого в їх нема на шиях! I шнурочки якiсь, i стрiчечки, й намиста! На наших iнститутських зроду не побачиш нiчого такого. Поїду завтра i за все дочисiа розкажу! Ото насмiємося всмак! - сказала Ольга.

- Що хоч, сестро, кажи, а тi двi купчихи, то, їй-богу, неначе їх годували для рiзниць! Такi товстулi та червонi! Мабуть, вони їдять дуже багацько.

- Авжеж, трiскають багацько, бо в їх талiї… Чи то ж талiї! Ти тiльки придивись, що то за талiї! Я аж злякалась, як одна купчиха скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то нашi руки не зiйшлися б! - сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й показуючи, яка-то там страшна талiя.

- Я зовсiм не того ждала! А ти? - спитала Ольга. i - I я так, хоч i думала знайти дещо не пiдхоже до нашого iнститутського. Але вважай, що вони не були в iнститутi…

- Як i нашi матерi, що й досi не вмiють добре говорить по-французькiй.

- Я сама вивчу свою матiр, - сказала Катерина.

- I де вже! Трохи опiзнилась, - додала Ольга, - так тiльки трохи, може, їх обполiруємо.

- Ой! треба йти туди! - сказала Ольга, показуючи очима просто до дверей.

- А треба, ще трохи потанцюємо.

- I хочеться-таки тобi! - додала Ольга тоном трохи докiрливим.

I обидвi вони, побравшись за тонкi талiї, пiшли через покої, де грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залi кавалери, що так не припали до вподоби молодим iнституткам. Той вечiр знов облив холодною прозою життя обох iнституток. Вечiр здавався їм ще простiшим i бiднiшим пiсля недавньої гулянки в Шато.

Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользi, звався Павло Антонович Радюк. Вiн родився в Полтавщинi, в селi Журбанях. його батько й мати були не дуже багатi, але заможнi полтавськi дiдичi й жили в селi Журбанях, котрi були розкиданi по степу i по невеличких ярках. Невеличкi хати, мiж котрими було багато мазанок, скрiзь розбiглися, як овечки, i яро одрiзнялись од зеленого степу чистими й бiлими стiнами. На хатах покрiвля була з татарського зiлля й високої осоки, котрою були вшитi крокви на пiваршина в товщину. Мiж бiлими хатами й зеленими вишниками високо вгору пiдiймались колодязнi журавлi. Кругом Журбанiв цiлими рядками стояли невисокi вiтряки, та все з шiстьма й восьма крилами, котрi виразно малювались кружалами на синьому степовому небi. Зелений садок коло панського двора, вiтряки й бiла церква спиняли на собi очi серед рiвного степу. Кругом Журбанiв на всi боки слалось нiби степове безкрає море, а над степом розстелялось синє безкрає небо. Очi тонули на всi боки в сизiй та зеленiй далечi, котрiй, здається, кiнця нiгде не було.

Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви, пiдля вигону. Будинок був невеликий i невисокий. Навкруги його була галерея попiд стрiхами, а в садок висгупав круглий ганок, чи тераса, густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблюванi клумби для квiток. Мiж клумбами i скрiзь по садку вились чисii дорiжки, посиланi жорствою й пiском. Перед домом був широкий двiр, такий широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу. Серед самого двора росла трава й степовi квiтки, наче в лузi. Косарi косили там сiно, як на сiножатi. На тому дворi далеко з другого боку стояли хаги для челядi й станя, за хатами були довгi кошари для овець, широкi загороди й повiтки для товару. Все те добро Радюкiв батько взяв за своєю жiнкою. Надеждою Степанiвною Iскрою.

Старий Радюк, Антiн Антонович, вийшов з людей небагатих. Вiн був син козака, i по смертi батька й матерi йому достався батькiвський хутiр недалечке од Журбанiв. Вiн служив в вiйську в гусарах, покинув службу i спочивав у своєму хуторi.

Вернувшись у свiй хутiр, Антiн Антонович не думав жениться, бо й не було на кому жениться в цiлiй околицi. Кругом в хуторах i селах було дуже багацько паннiв, але хуторянки не подобались йому. Вiн дуже багацько на своєму вiку бачив усяких людей i не мiг вподобать собi хоч i гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж вiн сам був iдолом для всiх сусiдських паннiв.

Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Смiливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар розмови й оповiдання. Вiн усе розказував українськi народнi анекдоти, смiшнi, повнi жарту й юмору, знав їх без лiку, мiг розказувать цiлий вечiр, другий вечiр, тиждень i все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мiшка. Пробуваючи на Українi по селах i хуторах, вiн наслухався їх од народу, мiж панами й духовними, мiж селянами й городянами, i знав їх бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квiток поезiї, чому позавидував би найкращий оповiдач. Вiн умiв так смiшно розказувать, що всi реготались, аж за боки брались.