Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Ольга й Катерина з матерями пiшли на Хрещатик i попростували до Царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкiй долинi ворушились юрби публiки. Ольга й Катерина йшли несмiливо; їм здавалося, що їх не минає нi одне око.

В Шато була велика гулянка. На афiшах було оповiщено, що того вечора спiватимуть в садку тiрольцi, потiм пускатимуть шар, а в кiнцi всього будуть запаленi бенгальськi вогнi й фейерверк. Народу зiбралось велика сила! Все Шато на долинi було залите масою публiки. Дармова публiка так завзято лiзла в Шато через частокiл, що полiцейськi москалi ледве встигали стягувать її за ноги. Вже смеркло надворi, а Ольга все озиралась, все оглядала всiх панiв i паничiв, якi тiльки йшли назустрiч, шукаючи очи- ма знайомого милого лиця, та все-таки не вгледiла його. На терасi дерев'яна платформа, де мали спiвати тiрольцi, вже горiла вогнями. Дзвоник дав сигнал, i публiка почала збираться до платформи й розсаджувалась по лавках, хто встигав зайнять мiсце; решта стояла цiлими купами. Вийшли тiрольцi й почали спiвать бiльше чудно, нiж гарно, нагадуючи своїми дуже довгими трелями неестетичне ревiння альпiйських коров або перегукування людей, що заблудились в горах i згукувались. Публiка давала браво, а студенти смiялися i свистали. Тiрольцi зiйшли з пiдмосток; там з'явивсь якийсь нiмець i почав лагодити свiй шар з помагачами. Шар прив'язали вiрьовками як слiд i почали сповнять його газом. Вже шар надувся й почав блищать в темнотi. Публiка ждала, що вiн от-от здiйметься й полетить, але шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як у самого нiмця. Шар луснув з одного боку. Публiка почала смiяться.

Принесли зараз причандали й залiпили дiрки. На цей раз справа пiшла краще: шар надувся, тихо знявся з мiсця й почав пiдiйматься вгору. Публiка зашумiла, заляскала в долонi, закричала. Шар пiдiйнявся вгору - i почав осiдать додолу якраз над самiсiнькими лавками, де сидiла сила людей, де сидiли Степанида й Марта, з дочками. Вони пiдвели очi до неба i з великим страхом побачили, що просто на їх летить шар. Публiка по боках реготалась, аж за боки бралась, але на чию голову летiла бiда, тому було не до смiху! Молодi iнститутки шугнули з лави, мов птицi. Пiднявся галас, крик, навiть чути було плач. Дами позскакували й стрибали через лавки. Шар сiв на лавки якраз на тому самому мiсцi, де сидiли Дашковичка й Воздвиженська з дочками. Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то була група студентiв, котру вони вже бачили коло Владимирового пам'ятника. Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили мiж студентами те саме веселе, велике лице, з широким ротом i веселими очима. Ольга спотання скочила, сама не знаючи куди, i просто перед собою побачила те гарне, виразне й рум'яне лице, котре так вразило її в серце! Вона впiзнала його по кучерях, по блискучих очах, i хоч була перелякана, але примiтила, що на тому чудовому лицi був рiвний з легким горбиком нiс, чудовi повнi губи, так виразно обведенi кругом, неначе хто обвiв їх пензлем. Вона додивилась, що губи були повнi, що на спiднiй губi була малесенька ямочка саме посерединi. Ольга додивилась, що на тому молодому лицi не видко було й слiду смiху, але навiть виявлявся жаль, що показували кiнцi верхньої губи, трошечки пiднятi вгору. Молодий панич побiг до неї назустрiч, подав руку й легесенько зсадив її додолу. Ольга подякувала йому й почула його чудовий голос, свiжий, дзвiнкий. Цей голос довго пiсля того вона все нiби чула в своєму серцi.

Публiка знов загомонiла, потiм стихла й заворушилась, розходячись на всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за ними слiдком i забiгала й переймала їх.

Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. "браво" просто їм в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi кучерi знов десь зникли, i їх не стало видко.

Просто проти Шато на темному зоряному небi чорнiв iнститут, пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi.

- Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? - спитала Катерина.

Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та темний, з темними рядками вiкон, темнiший од самої ночi.

- Якi ми щасливi, що не виглядаємо з тiєї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усi люди! - сказала Катерина, i справдi повна щастям волi мiж вольними людьми. - Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими чорними вiкнами й темними стiнами!

Ольга пiдвела голову й справдi подумала за те, але та думка обвiяла її тахим холодом, неначе на неї повiяв вiтер з пiвночi. Натомiсть її всю освiтила й обiгрiла чудова мрiя про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свiжими малиновими устами.