Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала про свiй гнiв i починала смiятись.

Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик, вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв.

- Тату! Ось я тобi гостинця принiс! - говорив хлопець до батька.

- Понеси, сину, того гостинця своїй матерi.

- Коли я, тату, тобi принiс!

I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками, цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.

- Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! - казала вона, здiймаючи руки й оглядаючи синка. - Боже мiй! Що це в його в руках?

- Пташки! - казав син.

I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали, роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами.

- А це що в тебе?

- Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!

- Борони тебе боже! Не їж! - кричала мати, вириваючи козельки з його рук.

- Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! - казав Радюк, подаючи їй й справдi рукавички.

- I що вийде з того хлопця!

- Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк.

- А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив. "Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi…"

Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.

- Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?

- Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'єш з пантелику дитину! - кричала жiнка на Радюка. - Дай його сюди.

I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших панiв.

Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української нацiональностi й мови.

- Хтось дуже добрий вигадав оту школу! - казала Надежда Степанiвна, вiтаючи синка. - Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як треба, i до пастухiв не горнеться.

- Ти б одвезла його в iнститут! - обiзвавсь Радюк.

- А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих казок?

- Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попiвна, вернувшись з київського пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й питається в молотникiв: "Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду такого дива не бачила". - "От наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як його звуть", - каже молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та лусь її в лоб! "А, проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!" - крикнула вона. "А бачте, само сказало!" - казав молотник. Потiм вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стiнi висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" - каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носi! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попiвна?