Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Який вiн схожий на нашого Павла! - промовила Радюкiвна. Радюк i Радючка дивились на того парубка i своїм очам не йняли вiри. То був їх син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на шию й тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а потiм до гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.

- - Що це на тобi за убрання? - спитав батько.

- Одежа! Хiба ж не бачите? Український народний костюм, - промовив син чистою українською мовою i тим ще бiльше вдивив свою матiр i сестер. Материне лице так i розтяглось вподовж. Вона тiльки руки згорнула й вирячила очi на сина.

- Нащо ж ти так убрався? - спитала мати.

- Бо тепер так ходять нашi студенти.

- Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? - питав батько.

- Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! - сказала мати.

- Та й ваша мода часом буває не краща, - промовив Радюк до жiнки. - Одначе студентська поведенцiя не погана, сказати правду! Та як тобi, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших хуторянок.

I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала червона стьожка. Вiн поклав свою мiцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобi вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" - i всi засмiялись.

- З чого оце в тебе ця свита? - питала мати, лапаючи своєю делiкатною рукою грубу й шорстку свиту.

- З простого мужицького сукна.

- Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульгаєш, ти себе покалiчиш.

- А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, - сказав син.

- То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежi!..

- То треба звикать. Мало чого, що не звик! - сказав син.

- Та навiщо ж тобi звикати? - крикнула Надежда Степанiвна. - Чи тобi нема в чому ходить, чи що?

- Добре, що менi є в чому ходить. А є такi студенти, котрим i справдi нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому дiличь долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити…

При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.

- О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! - сказав батько, осмiхаючись.

Батькiвський жарт зачепив сина за серце.

- Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовцi, стаємо на бiк народу; ми нацiонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насiв на нашу українську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу лiтературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму i стаємо па бiк нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої вiри, од впливу всiх чортiв i бiсiв, якi тiльки посмiли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..

Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надеждi Степанiвнi так i здалось, що вiн знов попав пiд вплив наймитiв, пастухiв i всiєї журбанської челядi. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, - все те не тiльки вдивило матiр, але й злякало. Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.

- Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? - говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А син неначе не бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.

- Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої iдеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? - говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матерi.

- Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсiм! - прохала мати, присовуючи до його стакан. - Та не кричи, бо ти собi горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!

- Спасибi, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, - сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляницi.

Вiн так швидко вливав чай у рот i так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства, пiсля палких недавнiх диспутiв у Києвi йому й тепер здавалось, що вiн розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi. Новi iдеї муляли йому в головi й дуже займали його, гарячили його кров.

- Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволi, - здержувала його мати, на що син не звернув нiякої вваги.