Iван Нечуй-Левицький - Хмари

А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.

Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.

I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.

Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.

- Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? - питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.

- Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? - говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.

Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.

- Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! - промовляв Дашкович.

Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.

Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i не академiчний корпус.

- Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? - промовив Дашкович.

- Може, й так, - додав Воздвиженський, - треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

- Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, - жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

- Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, - сказав Дашкович.

- Хто там ходить? - гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.

- Ой! ректор вийшов з хати! - промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi йому слова.

- Так що, що ректор! Велике горе - ректор! - кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю.

- Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? - гукав Сухобрус.

- Та свої! - обiзвались студенти.

- Хто такi - свої? - спитав Сухобрус.

- Не питай, бо старий будеш! - промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.

- Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, - запрошував їх Сухобрус.

- Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! - обiзвався Дашкович.

- Та я не ректор! Я Сухобрус! - говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

- Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. - I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

- Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi.

Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.

Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.